Але до того, як його світлість пан Євгеніуш оголосить у переповненій залі приємну звістку, до палацу інтенсивно з’їжджалися гості. До одного з найбагатших і найвпливовіших аристократів краю (та й не тільки краю) приїхали засвідчити свою повагу представники князівських і графських родів — Сапіг, Сангушків, Чорторийських, Чацьких, Вишневецьких, Браницьких, Потоцьких, Любомирських, Радзивіллів, Войнаровських, Ловинських, Вольг та інших, чиї садиби були розкидані на безкрайніх просторах Волині, Полісся і Поділля.
Після тижня затяжних дощів наче на замовлення настала пора вересневого «бабиного літа». У великому парку довкола палацу з’явилася перша позолота, яка згармонізувала настрій вельможних гостей. Багатші прибули з челяддю й особистою охороною, і невелике місто кишіло людськими голосами, скрипом коліс і форканням ситих коней.
Та ось уже позаду затяжна процедура зустрічі і розміщення, години нудного очікування на початок урочистого дійства. Нарешті сотнями свічок засяяла велика мармурова зала, що за багатством убрання не поступалася королівській у Варшаві. Нарешті перед гостями постала головна винуватиця урочистості — маленька і пухкенька, вродливенька Зосенька…
…Уже прискіпливо роздивилися убрання графинь і княгинь, їхніх доньок, їхні коштовності. Обговорили останні новини, щедрий урожай цього року, а також звістки про майбутні бали і нові вигідні партії серед знатних родин. З Франції надійшла звістка, що польський легіон, який складався з шляхтичів та їхніх підданих за кордоном, збираються відправити на придушення бунту у французьких колоніях десь на островах біля Америки. Це трохи засмутило, адже на нового паризького правителя, цього вдатливого вискочку Бонапарта, таємно сподівалося чимало присутніх. Але, судячи з усього, воювати з російським імператором він поки що не збирався. Вони ще не знали ні того, що це станеться трохи пізніше, ані того, що Бонапарт їхніх надій і сподівань не виправдає.
Вже господар палацу і балу повідомив про імператорський указ, який майже повністю відновлював привілеї і владу шляхти над краєм. Уже стримано холодна ввічливість до воєводською чиновника Конарського змінилася у більшості присутніх на тепліше ставлення. Його запитали, чи правда, що столицю воєводства збираються перевести із Звягеля до Житомира.
— Так, правда, — потвердив пан Конарський, швидше радісно, ніж засмучено. — Я ж приїхав із Житомира.
Він розповів, що план перебудови містечка, пишно названого Новоградом-Волинським, не вдається реалізувати, бо в імперській скарбниці, як виявилося, не надто густо, коштів на нові губернії не вистачає. Губернські установи розташовувати ніде, тому частина їх облаштувалася в Житомирі, там уже фактично знаходиться і губернатор.
Офіційно центр губернії до Житомира перенесуть лише через три роки. Поки що, витративши все красномовство, пан Конарський запросив до танцю свою майбутню наречену, і вона, сором’язливо укривши довгими віями свої диво-очиці, поклала йому руку на плече. Вони вальсують, пан Станіслав, незважаючи на вік, дивиться закоханими очима, князівна чомусь млосно зітхає. «Невже я так невміло танцюю?» — думає насторожений кавалер, не знаючи, що ось-ось відбудеться подія, яка вибухне на балу, наче бомба.
Музика вмовкла. Після нетривалої паузи пари стали пообіч зали, щоби почати па-де-труа — новомодний танок, завезений із післяреволюційної Франції. Цієї миті у дверях головної зали з’явилися двоє чоловіків, озброєних пістолетами, причому один із них мав смоляну бороду, а обличчя другого закривала яскраво-помаранчева маска.
— Увага, панове, — по-польськи, зриваючись на фальцет, вигукнув чоловік у масці і звів пістоль над головою. — Доведеться трохи почекати, перш ніж почати танок.
— Помаранчева маска, — запізніло охнула стара дама, стоячи трохи обіч тих, що збиралися танцювати.
— Саме так, ясновельможна пані, — згодився з нею чоловік у масці. — Саме помаранчева маска. Сподіваюся, ви мене не забули? А тепер подивіться вгору.
Присутні, наче за армійською командою, позадирали голови. І побачили ще чотирьох спільників розбійника. Вони стояли пообіч зали на балконі, який оперізував залу. У руках трьох із них було по два пістолети, а в руках четвертого — рушниця, якийсь круглий предмет, в якому людям військовим, а таких було немало, не важко було впізнати ручну димову шашку. Ще одні двері також сторожили двоє з пістолями.
— Що, панове, роздивилися гарненько? — сказав чоловік у помаранчевій масці. — А тепер, будьте ласкаві, прошу здати всі ваші брязкальця. Тільки без фокусів. Сподіваюся, ви знаєте, що я роблю з тими, хто мене не слухає…