Пані Гелена боялася іншого. У своєму слузі і таємному коханцеві вона бачила не тільки видатний, далеко не селянський розум, а й приховану силу, навіть владу над нею, не кажучи вже про інших. Доки він був її слугою, більше того, її власністю, якою вона розпоряджалася, ця сила скорялася їй. А якщо він стане її чоловіком, а отже, і господарем?.. Це не колишній тарапатий бевзь, покірний чоловік, який боявся поруху її брів і падав на коліна за першим помахом її ніжного пальчика. О, вона вдосталь нарозпоряджалася його покірністю, аж до витончених знущань. А цей юнак міг стати повелителем, і це лякало пані Гелену. Лякало і приваблювало. Ще дужче страхала різниця у віці — Прокіп був молодшим за неї майже на цілих двадцять років. О, ці роки! Вона починала відчувати, що вже старіє, поки що непомітно, але… Під очима з’явилися — не треба приховувати — перші зморшки, на шиї — складки, а корсет доводилося стягувати дедалі тугіше, щоб приховати небажану округлість живота. Не допомагали мазі, ванни і примочки. Не допомагала й особлива французька дієта, про яку вона прочитала у виписаному з Парижа модному журналі. Ранками, сидячи біля дзеркала, пані Гелена вже не так відверто захоплено, як раніше, розглядала свою струнку, ще недавно дівочу фігуру. «А що буде через десять років? — запитувала сама себе. — Через двадцять?!»
Вона добре пам’ятала, якою потворною, товстою і старою здавалася їй в шістдесят років її мати. Через двадцять років Прокіп-Генрик буде сорокарічним красенем. А коли стане її чоловіком, освіченим шляхтичем, нехай і самоуком, низьке походження якого з надлишком компенсуватимуть врода, знання мов, кмітливість і гостре слово, вміння подбати про себе? Чи після весілля не накине оком на чужу дружину або дочку? Та й молодих удів було немало. А ще ж юні, вродливі служниці у їхніх маєтках. Кохання, сумніви, вагання, терпкі до знемоги почуття разом із бурхливими ревнощами до невидимих, але таких зримо уявлених суперниць люто і нещадно терзали серце пані Гелени. Вона боялася надовго відпускати коханого, а ніжний погляд, кинутий ним на якусь там служницю чи селянку, міг стати причиною аж надто бурхливого гніву пані, яка вже суворо карала уявну суперницю, котра наважилася посягнути на живу красиву річ. Ця річ належала тільки їй і нікому більше.
Через два роки цього дивного і мученицького кохання сталася подія, яка потвердила найгірші побоювання пані Гелени і зробила неможливим або майже неможливим її заміжжя із коханим і ненависним Прокопом. Треба сказати, що він по-справжньому не кохав пані Гелену. Спершу йому лестила її увага, явна, виразна небайдужість до нього, те, що вона так щедро, по-царськи обдаровувала його, новачка, у чималому гурті слуг. З певною осторогою, але й цікавістю і захопленням ліг він у її ліжко. Та природним швидким розумом, що міг охопити багато чого, він доволі швидко склав ціну і вже не першої свіжости вроді, й розбещености та вередливости, доволі баламутному характеру і примхливости, нестерпному ставленню до чужої думки, бажанню всім, що їй доступне і недоступне, повелівати, над усім панувати. Єдине, що пані Гелена зуміла в ньому по-справжньому розбудити, була його могутня чоловіча пристрасть. Він спрямовував її на ту, що була його хазяйкою, його повелителькою, але чиїм господарем був ночами він. Простого українського козака Олексія Розума, котрий із волі російської імператриці Єлизавети Петрівни став графом Олексієм Розумовським, з легкої руки французького посланника називали «нічним імператором». «Нічним шляхтичем» був кріпак пані Гелени Зайончковської Прокіп Марушко, з тою лише відміною, що почав швидко байдужіти до її приваб. Її вигадливість у коханні, її вимогливість у ліжку, її примхи, які спочатку здавалися такими дивними і навіть дикими, потім уже забавляли, немов кликали за собою далі в науку кохання. Досконало опанувавши її, він почав навіть дечого вчити свою пані. Та не підкріплені справжнім почуттям любощі почали обридати. Для Прокопа нічні побачення поступово робилися ще одним кріпацьким обов’язком, таким, як раніше доглядання коней, робота в полі чи конюшні.
Сталося те, що рано чи пізно й мало статися з такою пристрасною натурою, як Прокіп. Він по-справжньому закохався, як колись пані Гелена закохалася в нього. Тільки об’єктом його почуття була не вона, а донька панського садівника Панаса. Вродлива, тиха і тендітна дівчина з великими, горіхового кольору очима, гарним і глибоким грудним голосом, від якого завмирало будь-яке серце, коли вона співала. А ще була довга, довжелезна, чорна, аж смоляниста коса, яка, як часом невдало жартував Прокіп, колись зламає Яринці своєю вагою ніжну лебедину шийку. Все частіше і частіше — ніби ненароком або з обов’язку — завертав Прокіп до саду, де Яринка, якій пішов сімнадцятий рік, допомагала батькові. Звичайно, дівчина дуже швидко відчула особливу увагу вродливого, ставного парубка. Та й сама дедалі частіше кидала на нього крадькома погляди, від яких обоє паленіли. Відгукувалася і на його жарти і зачіпки. Звичайно, і до неї доходили чутки про його гріховний зв’язок із пані, господаркою маєтку. «Але ж це тільки так, панські примхи», — думала бідна Яринка. Зате небезпеку цієї гри цілком уявляв собі не по літах розумний Прокіп. Часом, ідучи до саду, він мимоволі озирався. Та що могло зупинити два молодих, але дозрілих, пристрасних серця, які нестримно потяглися назустріч одне одному?