Зробивши таке відкриття, Конарський зрозумів, що він приречений. Якщо тільки висновки правильні, його нізащо не відпустять, а, потримавши тут, познущавшися вдосталь, позбудуться. Тихенько пристукнуть. Або ж перед смертю він побачить справжнє обличчя грабіжника, який зніме маску і дико зарегоче. Ні, швидше за все, обійдеться без реготу та будь-яких театральних жестів. Буденно і просто, як скидають одяг, — шапку або рукавички, — злочинець зніме маску і…
Дійшовши такого висновку, Конарський уперше по-справжньому злякався — виходу не було. Він і раніше обмірковував способи втечі, але нічого придумати не міг. Пробити міцні дубові стіни? Спробував пиляти дерево пряжкою від паска, але вона хоча й була залізною, проте не гострою. Напасти на охоронця також не можна було. До комірчини той заходив хіба що забрати відро. Але при цьому Конарський повинен був сидіти на лежанці, відро стояло біля самих дверей, а в руках охоронець тримав пістоль — це він добре бачив. На прогулянку його виводили із зав’язаними очима і зв’язаними руками, до того ж на налигачі, а на ногах були кайдани. Кинутися на охоронця, на цього похмурого вартового, можна було лише з відчаю.
Він вирішив доручити себе Божій волі й терпляче чекати закінчення ув’язнення, хоч би яким був цей кінець. Інколи йому здавалося, що його кинули напризволяще, що доля відвернулася від нього остаточно, що вранці його вартовий більше не прийде. Але той приходив, лише раз спізнився і, коли заглянув у віконце, то спитав, чомусь хриплячи дужче, ніж перед тим:
— Злякався, либонь, вельможний?
— Ні, — відповів Конарський, хоч це й було неправдою.
— Чи ж так? — засміявся охоронець самим хрипом.
На тому й закінчилось їхнє спілкування. Але в той-таки день наче блискавка вдарила поряд, розітнула пітьму довкола нього та відразу і зникла — а він же чув це запитання, до того ж і сказане одним голосом. Один-єдиний раз, але чув. Де? Він мучився у спогадах — і раптом згадав. Це було на подвір’ї князівського палацу-замку у Заславлі. Він проходив мимо возів із челяддю і почув, як один із слуг промовив схожу фразу: «Злякалися, либонь, наші вельможні». Той самий голос, те саме обличчя. Так, він бачив обличчя свого охоронця. Слабко, ледь-ледь, при світлі свічки, яку той ставив за собою, коли відчиняв двері, щоб забрати відро або подати їжу. Так, це було те саме обличчя. Але чий же це був слуга? Невідомо. І все-таки, все-таки… Він почав шукати зачіпку і десь опівночі, прокинувшись після тривожного, сторожкого сну, Конарський згадав. Для слуг і карет кожного з гостей на балу в Заславлі відводилося певне місце. Коли вони під’їхали і він, вийшовши з карети, затримався після спілкування з князем і шляхтичем Левицьким, то почув, як помічник управителя сказав кучерові: «Ваше місце — ось там».
Конарський вирішив будь-що ближче роздивитися обличчя вартового. Але як це зробити? Він нарешті придумав і вирішив ризикнути. Коли охоронець, як завжди, подавав йому миску з їжею, він, не дійшовши крок-другий до дверей із віконцем, захитався, застогнав, схопився за серце і почав поволі осідати на глиняну підлогу.
— Гей, ти, пане, не дурій, а то й пристрелю, — сказав охоронець за дверима. — Чи ти забув?
Але Конарський уже лежав боком. Невже його вартівник-мучитель не зайде, не поцікавиться, що з ним сталося?
— Ну й дідько з тобою, здихай, — сказав охоронець і відійшов від дверей.
Конарський застогнав і хотів уже вставати, та щось йому підказало — треба трохи почекати. Він прислухався до внутрішнього голосу і не помилився. По якомусь часі охоронець знову гукнув його. Конарський кволим голосом попросив пити. Охоронець приніс кварту і поставив на віконце. Та, мабуть, щось у ньому все-таки здригнулося. Він відчинив двері, зайшов із квартою і свічкою, дотримуючись обережности, поставив кварту на підлогу. Свічка освітила його обличчя. І Конарський побачив — так, це був той самий слуга, він його пам’ятав.
«Тепер би мені знову побувати в маєтку князя», — подумав Конарський і почав жадібно пити воду. Очевидно, знайдеться людина, яка запам’ятала ці позначені тоді місця. Його власний кучер міг знати, де чиї слуги розташовувалися, а вже помічник управителя маєтку, напевне, не забув. А міг зберегтися й папірець.