На його щастя, господар маєтку, пан Миколай Реймонт, виявився людиною, яка вміла мислити тверезо і не втратила глузду в цій ситуації. Він попросив барона заспокоїтися і заявив, що у своєму домі самосуду не дозволить. Тим паче, що, коли пан Слєпньовський не розбійник у помаранчевій масці, то вони його як шляхтича страшно несправедливо ображають своїми підозрами. Окрім того, сьогодні день його янгола, отож не варто зчиняти бучу, допитати пана Веслава, чи хто там він, можна і завтра.
— Завтра? Ви кажете — завтра?! — вигукнув барон. — До завтра його банда знищить нас…
— У мене лише один слуга, ваша милосте, — сказав Слєпньов уже майже спокійно. — А якщо ви готові мене слухати, то я також готовий відповісти на будь-які ваші запитання. Але попередньо дозвольте запитати вас…
— Ні! — крикнув було Загруба, але пан Реймонт суворо подивився на нього.
— Нехай говорить. Що вас цікавить, пане Слєпньовський?
— А те, що коли я — людина в помаранчевій масці, то навіщо мені приїжджати сюди? — сказав Слєпньов і сам здивувався своєму спокоєві. — Що я такого ще можу тут грабонути? Та й, судячи з описів зовнішности, відомих усім, я мав би бути трохи вищим. Що ж я, по-вашому, ходулі із собою беру, коли їду грабувати? А може, пан Войчина згадає, як років десять тому ми разом гуляли у Бердичеві, коли прийшла звістка про напад «помаранчевого розбійника» на маєток графа Вольги? Що ж я, по-вашому, роздвоююся?
— Так, пан Веслав каже правду, — зітхнув Войчина. — Ми разом тоді були у Бердичеві, і взагалі… Ми наче збожеволіли, панове.
— Але голос, — вигукнув барон, правда, вже не так упевнено.
— А коли ви його чули, ваша милосте? — спитав Реймонт. — Якщо не помиляюся, десять років тому?
Барон важко сів на лаву і заплакав, обхопивши голову руками.
3
Після обіду, вечірнього посвячення Слєпньова-Слєпньовського у месники і нової трапези з цієї нагоди настрій у всіх покращився. Тільки барон сидів, тупо дивлячись в одну точку, майже не їв, спорожнював кубок за кубком. Потім заявив, що бачить перед собою ту індіянську маску, яка поволі спалює людину. Він здавався цілком божевільним. А втім, так воно й було. Десь за північ усі розійшлися спати. А вже за кілька годин господар розбудив усіх. Виявилося, що його самого розбудив слуга, який бачив, як барон вийшов із маєтку і, щось бурмочучи собі під ніс, пішов, хитаючись, у бік поля, за яким починався ліс.
Оголосили загальну тривогу. Барона знайшли під ранок. Він повзав по ягіднику і набивав рота зеленим листям. У супроводі слуг його відправили додому. Як згодом виявилося, розум до нього так і не вернувся. Такою була ціна його першого за останні роки виїзду в люди, хоч, за словами пана Войчини, барон сам надіслав йому листа, у якому висловив бажання взяти участь у їхніх зборах на день Святого Миколая. Але під час тієї зустрічі Слєпньов отримав для себе важливі дані. Найважливіші за весь час свого розслідування. Він уже повністю уявляв і спосіб дії ворога, і навіть його характер. Перед ним вималювався портрет розумного, жорстокого і нещадного звіра. Запах його наблизився і пахнув кров’ю. Можливо, це була його власна кров як жертви, але він зрозумів, надто ж після розповіді Станіслава Конарського і спираючись також на власні не зовсім вдалі пригоди, що дуже близький до того, щоб зірвати ненависну маску.
Звичайно, шкода було, що більше нічого не зумів розповісти барон фон Клонфельн. Але його оповідь, передана іншими, про поїздку разом із розбійником в якісь невідомі гори допомогла висунути гіпотезу, що, як виявилося згодом, потвердилася — чоловік у помаранчевій масці мав кілька схованок. А головне, у чому знайшов потвердження своїм думкам Слєпньов: це особа знаменитого грабіжника. Той любив знущатися зі своїх жертв, інколи витончено, інколи дуже жорстоко, як видно, не переймався ані жалістю, ані співчуттям. Підготовка і проведення операцій свідчили про те, що ця людина володіє найповнішими даними про тих, кого збиралася пограбувати, що він знає, хто має які багатства і що є найцінніше у того чи того графа або князя, багатого шляхтича або купця. Такою інформацією могла володіти людина із певними статками, і головне — вхожа в найбагатші, вельможніші садиби і маєтки. Ця думка зміцніла після бесіди Слєпньова зі Станіславом Конарським. Порадивши своїм новим колегам із товариства «Земста» якомога детальніше збирати дані про всілякі підозрілі рухи, пересування людей на їхній території, а також про тих, кого грабували в минулому, Василь Слєпньов разом зі Станіславом Конарським поїхав у Заславль, до князя Любославського. Дорогою він наполовину відкрився своєму супутнику, повідомивши, що служить в імперській канцелярії і має особливе офіційне завдання викрити і знешкодити небезпечного злочинця.