Готові до всього, вони побачили, як мимо промчався кінь, волочачи по землі тіло мертвого гайдука, котрий звісився зі стремені. Граф спробував спіймати коня, але той злякано шарпонувся і зник у лісі. Коня другого охоронця вони не побачили, зате далеко на дорозі помітили щось темне і безформне і зрозуміли, що то він — мертвий другий гайдук…
Вони стояли і чекали смерти. Пістоля, який залишився від воєнної кампанії, Войцицький із собою не взяв, бо вже кілька років, з приходом Росії на ці землі, тут запанувало по-справжньому мирне життя, припинилися напади сусідів на сусідів, які траплялися в період слабкого і нестабільного правління останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Мисливські рушниці також лишилися вдома, на полюванні у Любославського він був гостем і спостерігачем. Охорону взяв радше задля престижу, вирішивши обмежитися двома гайдуками. І ось тепер він і дружина залишилися беззбройними перед грізною небезпекою.
Шляхетська гордість не дозволяла кинутися до лісу. Пан Юзеф обійняв дружину і почув, як вона легенько здригається під його долонями, які вміли обіймати жінок і стискати зброю, але сьогодні не могли захистити вручену йому для захисту й опіки Господом Богом.
Над лісовою дорогою стояла дивна тиша, яку порушували тільки хрипи переляканих коней, та ось і вони перейшли у спокійне пофоркування. За лісом сідало осіннє сонце, пронизуючи скісними променями крони дерев. Ось-ось воно зникне і ліс оповиє густий осінній вечір. Войцицький стріпнувся, ще раз уважно роздивився — ніде нікого…
— Ходімо, — сказав він. — Треба звільнити коней. Може, і карета ще придатна для їзди.
— Що це було, Юзеку? — спитала дружина. — Розбійники? Чи це той…
Він зрозумів — той, в помаранчевій масці. «А справді…» — подумав він.
— Так, напевне.
— Він уб'є нас? — спитала дружина.
— Не знаю. Зараз, напевне, ні.
— Не зараз? А коли?
— Не знаю.
— Господи, Єзусе, Матка Боска, та ж там Ядзя! — раптом закричала графиня. — Там Ядзя! Чуєш, Юзеку, — Ядзя!
Дружина благально подивилася на нього. її лихоманило. Граф зрозумів — Ядвіга боїться, що бандити вже напали на маєток і викрали або й убили їхню донечку, їхню крихітку, кровиночку. Або оце зараз входять до палацу.
— Заспокойся, — сказав він. — Зараз поїдемо.
Юзеф розпріг коней, вибрав найсильнішого, якось загнуздав його, посадив дружину, сам сів позаду. Краще було б їхати окремо, але він боявся, що графиня в такому стані не впорається з конем, та й не було вуздечки й сідла, як і часу ловити гайдуцьких коней.
До села залишалося версти зо три, од сили чотири, ситий кінь, хоча й під двома вершниками, подолав цей шлях швидко.
Даремно вони хвилювалися — у селі, як і в палаці, було тихо і спокійно. Поверталися з пасовища графські корови, візниця віз із поля на возі жовті пузаті гарбузи. Побачивши їх, з радісним криком кинулася назустріч маленька Ядзя, котра гуляла в саду, а слідом за нею — і нерозлучна її нянька Пелагея. Ніхто не навідувався і не збирався нападати на маєток.
Уже за півгодини граф на чолі невеликого загону особистих охоронців, незважаючи на вмовляння графині, виїхав до лісу. Взяли із собою смолоскипи і запасну стару карету, в яку й поклали убитих.
Вночі, тулячись до чоловіка тендітним, ніжним тілом, яке граф любив найбільше у світі і не віддав би ні за які скарби, графиня Ядвіга тихо спитала:
— Юзеку, що все-таки сказав тобі цей хам?
— У масці?
— Так.
Він мовчав.
— Я прошу тебе, Юзеку, — прошепотіла дружина. — Адже я знаю, що він сказав там щось інше.
— Звідки ти можеш знати, що він мені сказав?
— Відчуваю. Любий мій…
У графа не стачило духу збрехати. Він раптом побачив себе на коні, який мчить назустріч ворогу, там, під Мацейовичами, у їхній останній битві, яку програв Костюшко, отже, і він, Войцицький.
— Юзеку, — прошепотіла дружина.
— Він сказав мені: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».
— Що це означає, Юзеку? — графиня підвелася на ліктях. — Що означають ці його слова?
— Не знаю, — зізнався граф.
— Він хоче тебе убити?
— Якщо убити — то не одразу. Ти ж бачила.
— Не кажи тільки, що не знаєш — коли. Він буде тебе переслідувати?
— Побачимо. Спи. Вже пізно.
— Я боюся, — прошепотіла графиня. — Боюся, Юзеку. Що ти думаєш робити?
— Захищатися, — сказав граф.
Тієї ж хвилини він збагнув, чому там, у лісі, убили їхню прислугу, а їх не зачепили. Заради тих жахливих хвилин, що вони провели на лісовій дорозі поряд з убитими, очікуючи пострілу невидимого ворога. Жорстокий вбивця в помаранчевій масці насолоджувався їхніми розгубленістю і страхом. Може, цю страшну залежність і мав на увазі той, чиє обличчя він побачив?