— Що ж мені робити, пане Веславе?
— Він більше нічого вам не сказав? — поцікавився Слєпньов.
— Ні. Тільки передав через слугу, вже коли від’їжджав, що пришле доброго лікаря.
— Куди він насправді поїхав, ви, звісно, не знаєте?
— Якби я знала… Вам не вдалося те, що ви задумали?
Слєпньов стисло розповів (те, що вважав за потрібне) про останні події і попросив притулку на ніч.
— Звичайно, пане Веславе, влаштовуйтесь, — сказала графиня і покликала слугу та віддала йому необхідний наказ.
Цілу ніч, поки не забувся важким сном, Слєпньов думав, що ж йому робити. Було зрозуміло, що він програв. Програв безповоротно. Якщо шукати Кульчинського, то де? Чекати, що він повернеться до графині? Але чи повернеться він після того, що сталося? Навряд. Попроситися до графині на службу чи що?
Він заснув аж під самий ранок. Здається, лише заснув, а вже хтось шарпав його за плече. Ледь продерши очі, побачив слугу графині.
— Що треба? — спитав Слєпньов. — Я спав так довго?
— Ні, ще тільки ранок, ранній ранок, проше пана, — винувато сказав слуга, — але там благородного пана питають якісь люди з Луцька.
— З Луцька? — здивувався Слєпньов, підводячись.
— Так точно, з Луцька, — сказав слуга, і Слєпньов подумав, що він зовсім недавно ще був солдатом.
— Добре, я зараз зійду.
Слєпньов почав одягатися. Він подумав, хто б це міг бути. І недобре передчуття стисло йому груди. Але що він може зробити? Втікати? По нього приїхали люди Кульчинського? Можливо, як можливий і інший варіант… Ні, він не втікатиме…
Внизу він побачив двох жандармів. Один із них був у чині ротмістра. «Ого, яка честь, — подумав Василь Петрович, — яка честь». Ротмістр ступив йому назустріч.
— Ви пан Слєпньовський?
— Так. З ким маю честь?
— Ротмістр Круглов, начальник повітової жандармерії. Маю наказ заарештувати вас і доставити у Новоград-Волинський. Зброю маєте?
Слєпньов попросив пред’явити папір із наказом. Ротмістр дістав із кишені папірець. Слєпньов подивився на казенну бумагу. Все правильно, підписано начальником губернської жандармерії.
Він спитав, чому його заарештовують. Але ротмістр не знав. Тільки й того, що знав: отримав наказ із губернії — велено заарештувати самому особисто, як особливо небезпечного злочинця.
— Як же ви взнали, де я? — запитав Слєпньов.
— Я не зобов’язаний вам звітувати, — відповів ротмістр.
— І то правильно, — сказав Слєпньов.
«Отже, вони знали, де я можу бути. Це про щось та говорить. Але те, що заарештовують Слєпньовського, а не Слєпньова, дає мені шанс. Інакше мене можуть не довезти до цього столичного губернського Новограда», — подумав Слєпньов.
Трохи повагавшись, він пред’являє ротмістру Круглову свої справжні документи, у тому числі той, що дає йому майже необмежені повноваження у розшуках людини в помаранчевій масці. Але документ, який виданий однією з найвищих і наймогутніших інстанцій, не справляє на ротмістра, абиякого імперського начальника з провінції, жодного враження.
— Я попереджений, що ви маєте при собі фальшиві документи, начебто видані у Санкт-Петербурзі, — спокійно каже він.
— Це — фальшивий документ?! — вибухає Слєпньов. — За підписом начальника канцелярії государя-імператора?!
— Підробити можна все, що завгодно, — спокійно, трохи знущальницьки відповідає ротмістр Круглов. — Прошу віддати цей папір. Ми краще його збережемо.
Слєпньов відмовляється віддати наказ, який зобов’язує всі органи губернських, повітових, волосних властей, у тому числі жандармських і поліцейських, пред’явникові цього документа всіляко сприяти і виконувати будь-який його наказ. Але документ у нього забирають силою. Тепер він не всемогутній представник столичної влади, а безправний арештант. Він просить дозволу попрощатися з графинею Войцицькою.
— Тільки пару хвилин, — дозволяє ротмістр. — І без фокусів.
«Це моє найтяжче прощання, — думає Слєпньов. — А може, й останнє».
У супроводі жандарма він заходить до графині, яка вже також встала, зачувши, що в маєток з’явилися жандарми, бліда, майже нежива, схожа на велику механічну ляльку.
— Мене заарештовують, ваша ясновельможносте, — повідомив Слєпньов. — Прощавайте.
— Але чому?
Слєпньов подумав, що найболючіше забути ці очі. Ці очі… Ні, він не забуде їх, доки й житиме.
— Сподіваюся, це непорозуміння, — уточнив він. — Невелике непорозуміння та й годі.