У жодну містику, у жодні чарівні перетворення і переселення душ, як уже було сказано, Слєпньов не вірив. І, як виявилося згодом, мав рацію. Його супутник, коли вони під’їжджали до замку, попередив, що тепер він, Слєпньовський, стає купцем, який приїхав із колишньої Польщі. «Купцеві» належало змарнувати ще чотири довгі дні, знемагаючи від неробства і невідомости у відведеній йому кімнаті. Його годували, вранці і ввечері дозволяли прогулятися у дворі. Але почував себе Слєпньов не краще, ніж якби потрапив на острів, населений аборигенами. Його спроби встановити бодай якісь стосунки з мешканцями замку наштовхувалися на нерозуміння, іноді — стислі монологи. Він переконався, що всі вони і справді не знають польської мови, не кажучи вже про російську чи українську. Знав Слєпньов, хоч і не так добре, як хотів би, і французьку, але й вона слугам, лакеям, кухонній прислузі замку була не відома. Окрім вузького двору, оточеного прибудовами, його нікуди більше не пускали. Не зустрів він і свого колишнього супутника Єзерського, ні, тим більше, Кульчинського. Йому ставало дедалі зрозуміліше, що випробовують його на терпець, до того ж вивчають, наче піддослідного кролика чи іншу звірину. Та й лякають потроху, у чому він упевнився, прокинувшись вночі від стогону звідкись знизу, з-під його кімнати. Він зусиллям волі скинув із себе тонку ковдру жаху, яка накрила його в першу хвилину після того, як прокинувся. Він зрозумів, що стогне не привид, не вурдалак, а жива людина, котру методично безжалісно мучать. Від того, що він зрозумів, стало ще незатишніше на душі, але виходу не було, мусив чекати. Він лише міцніше стис зуби, подумав, що таке саме, можливо, чекає і на нього і що не випадково обрали саме цю кімнату.
Він умів терпляче чекати, відтак йому було трохи легше, ніж, очевидно, іншим полоненим цього замку, пристосуватися до обставин і чекати, чекати, чекати… Він був готовий до всього, але все ж таки на щось і сподівався, хоч і готував себе до найгіршого. Але, як виявилося, його чекали не такі вже й погані вісті. Щоправда, аж на п’ятий день прийшов слуга і знаками звелів іти за ним. Вони пройшли коридор, поринули в напівтемну кімнату, слуга відчинив двері до невеличкої зали, проминувши яку, вони опинилися на місці. Чоловік, котрий підвівся назустріч Слєпньову в затишній залі, прикрашеній картинами у позолочених рамах, заставленій дорогими меблями, був не хто інший, як той, кого він знав як Мечислава Кульчинського.
— Граф Ференц Естерхазі, — з іронічною гримасою представився він чистісінькою російською мовою. — Сподіваюся, ви будете настільки ввічливі, пане Слєпньов, що назвете й себе. Тобто свою справжню посаду.
— Навіщо? — доволі похмуро відгукнувся Василь Петрович. — Ви ж і так, напевне, все про мене знаєте.
— А в проникливості і кмітливості вам не відмовиш, — засміявся Естерхазі-Кульчинський. — Та годі вже, погралися й досить, не нам ловити мишей у темній кімнаті. Інакше і відвертої розмови не вийде, я так гадаю. Знаю, знаю, ви співробітник якогось там дуже таємного відділу таємної імперської канцелярії. Ну, тепер можна сказати напевне, вже колишній таємний чиновник. Правильно?
— Так, — однозначно відповів Слєпньов, саме в цю хвилину остаточно зрозумівши, що справді програв.
Вони розмовляли, сидячи майже поряд, і Слєпньов дізнався, що за словом «Естерхазі» перед ним людина зі своєю власною грою. Він давно не мав гідного противника, та що там, гідного ворога, і нарешті його має. Але хай пан Василь знає, що, починаючи на нього полювати, він уже був приречений на програш, позаяк він, Естерхазі, ох, пробачте, пан Кульчинський знав про його місію.