Слєпньов, котрий чекав, що пропонувати себе і переконувати йому доведеться самому, здивувався такому розрахунку уявного графа Естерхазі. Він одразу пропонував встановити між ними довірливі стосунки, наче вирізняючи Слєпньова з маси тих, що служили йому…
Вони перейшли до графської їдальні. Уже за витончено сервірованим столом Слєпньов ледь не похлинувся вином, коли завважив чергового лакея, що підійшов до них із тацею в руках. Це, без сумніву, був граф Юзеф Войцицький, знайомий йому за портретом у графському маєтку. Він майже не змінився зовні, якщо, звісно, не рахувати лакейської лівреї. Та замість твердого, мужнього погляду, як на портреті, у цього чоловіка, що схилився біля столу, був інший погляд — згаслий, потьмянілий, майже неживий. Його очі неначе присипав попіл.
— Впізнаєте? — спитав Естерхазі.
— Здається, так, — відповів Слєпньов.
— Колишній граф Войцицький, — сказав Естерхазі буденно. — А тепер — просто мій лакей Юзеф.
Слєпньов дивився, як лакей Юзеф розставляє тарілки, і відчув, як сам немов провалюється в безодню, яка розверзлася просто перед ним. Лише ніхто цього не бачить.
Безодня глибшала від спокійного, трохи іронічного погляду господаря, який просто знайомив гостя з лакеєм, дозволяючи собі маленьку аристократичну примху.
— До речі, Юзефе, — сказав Естерхазі, — цей чоловік — колишній таємний агент із Петербурга. Він зовсім недавно бачив графиню Ядвігу. І може потвердити, що вона жива-здорова. Спитай його сам, я дозволяю.
— Це правда? — тихо спитав лакей.
— Так.
Того вечора самовладання ледь не покинуло Василя Петровича. Він пив і їв, відповідав на запитання господаря про своє минуле і раптом явно, цілком зримо побачив себе зовсім маленьким на батьківському хуторі Левчинці. Ось він виходить за ворота і вперше бачить дорогу в широкий, неозорий світ. Перед ним лежить пшеничне поле, схоже на густий, непрохідний ліс. Але як воно манить до себе…
— Васильку, де ти, Васильку? — чує він мамин голос.
«Як би мені хотілося стати цим маленьким хлопчиком!» — думає Слєпньов і повертається до реальности.
Лакей-граф міняє йому тарілку. Рухи у нього умілі і добре розраховані, обличчя застигле, на ньому годі щось прочитати. Це догідливе обличчя лакея, хоч незвично витончене і благородне.
— Ваше здоров’я, — піднімає фужер уявний граф Естерхазі.
Слєпньов уже майже переконаний — і це не його справжнє обличчя. Найвірогідніше, це друга і не остання маска. Не остання? Він дивується несподіваній думці, він ще не знає, що знаходиться зовсім поряд від істини. Раптом йому здається, а може, ще не все втрачено, може, йому все ж таки не доведеться служити цьому страшному, хоч і розумному чоловікові? Може, є якийсь вихід? Який? Йому невідомо. Він знає одне — треба жити і боротися. Боротися хоча б заради… А втім, якщо доведеться пристати на умови (а іншого виходу в нього справді немає) цього страшного, дивного, безумовно, непересічного, а може, і геніального чоловіка, що ж… Чи не все одно, де жити у власному маєтку… На батьківщині чи десь там, як він казав — в Австрії, Німеччині, Італії…
«Ні, не все одно», — раптом розуміє Василь Слєпньов і вкотре до болю в щелепах стискує зуби.
XII. Європейські маски Прокопа
1
Це була подорож кількома країнами. Подорож багатого угорського феодала графа Естерхазі. Зі слугами й охороною. Він їхав, звісно, не криючись, відверто, розкошуючи. У Будапешті у графа були якісь справи, зустрічі з іншими, рівними йому угорськими вельможами. Далі відвідали Відень, де граф побував із візитом у знайомої високоповажної дами, а разом із нею — у Віденській опері.
— Шкода, що вже помер Моцарт, — сказав він після вистави, уже в готелі, де зупинився. — Ніхто не вмів диригувати так, як він.
Його слова адресувалися Василеві Слєпньову, котрий їхав разом із ним в екіпажі на правах особистого слуги. За дні мандрівки Василь Петрович чимало-таки почув цікавого, дуже вже цікавого для себе. Бо дорогою Естерхазі-Кульчинський багато розказував.
— Ви, вважайте, єдиний, кому я це розповідаю, — кілька разів наголосив граф.
Він не раз запитував себе — навіщо ця людина розповідає про своє дитинство і юність, про свої численні пригоди, про те, хто він насправді. І якось після чергового монологу, дивлячись за вікно карети, за яким миготіли придорожні дерева, зрозумів: навіть цьому страшному чоловікові потрібно було, виявляється, вилити душу. Адже нікому з найближчого оточення, ні, тим більше, так званим друзям зі шляхтичів Марушко-Кульчинський-Естерхазі відкритися не міг. З другого боку, своєю сповіддю він ще більше прив’язував Слєпньова до себе, прозоро натякав на те, що вони відтепер нерозлучні, що нікуди новому партнерові не дітися.