Василь Петрович це розумів і сам. Обставини складалися так, що, крім цієї людини, він нікому не був потрібен, та й поза своїм оточенням він — ніхто, навіть якби його не вбили за спробу втекти, а покинули в якомусь населеному пункті Європи. Щоправда, була обставина, збагнути яку він не міг. Напередодні від’їзду він став свідком розмови графа Естерхазі з людиною, яку не міг не впізнати. Це був той, хто називав себе ротмістром Кругловим. Ні, він не міг помилитися, обізнатися, адже надто вже добре його запам’ятав. Точніше, він чув тільки уривки розмови, з якої зрозумів, що Круглов повертається до Росії, щоб напасти на якогось багатого купця Гжесов’яка, а Естерхазі рухатиметься на захід.
Слєпньов раптом відчув себе майже у звичній ролі — шпигуна, розвідника у стані ворога. Якщо людина в помаранчевій масці має намір все-таки повернутися у межі Російської імперії, то, може, і в нього є шанс повернутися разом із ним, чому б ні?
Отож за дорогу Слєпньов дізнався дуже і дуже багато. Постарався все запам’ятати. А диви, що-небудь згодиться… Як згодом виявилося, він цього разу не помилився. Але куди вони їдуть і навіщо? Три тижні після їхнього виїзду з Відня, і відповідь з’явилася сама собою. Вони покинули власне Австрію і їхали вздовж гір південної Богемії. У лісі, який починався за довгою лисою горою, екіпаж і його ескорт зупинилися біля невеликого, схожого на будиночок лісника помешкання. Назустріч їм вийшов чоловік років сорока, зодягнутий у червоний камзол, і про щось заговорив із графом.
— Тут у нас щось на зразок перевалки, — сказав уже по-російському Естерхазі, повертаючись до Слєпньова. — Цей ліс і будиночок років п’ятнадцять тому один німецький князь купив у місцевого барона. Заїхав погостювати, і так йому цей ліс сподобався, що він його купив за доволі пристойну суму. Тепер це такий собі, уявіть, острівок князівства Анхельст-Пфальц у південно-західній Богемії. Ви чули коли-небудь про князівство Анхельст-Пфальц?
— Ні, — чесно відповів Василь Петрович.
— А вам же судилося в ньому побувати, — сказав граф. — Князівство це досить невеличке, столиця Плацфельг, містечко Нойбертштадт та ще двоє містечок. Ну, ще півтора десятка сіл. Останнім часом сусідній Великий Пфальц, виявляє до князівства підвищений інтерес. Цікавляться сусідоньки. Як би нам, коли приїдемо, та не опинитися в іншій державі. Ну, та, як кажуть у вашій Росії: «Бог не викаже, то й свиня не з’їсть». Правильно я запам’ятав ваше прислів’я?
— Правильно, — згодився Слєпньов.
— От і гарно-гарнесенько, — сказав Естерхазі-Кульчинський і всміхнувся. — Зараз переодягнемося, повечеряємо. А завтра раненько рушимо далі.
Після того, як вони викупалися з дороги у приміщенні, яке дещо нагадувало російську лазню, Слєпньову принесли його новий одяг, який виявився доволі тісним. Це був напіввійськовий мундир, схожий на той, що Василь Петрович бачив колись в австрійських вояків. Чоловік, котрий приніс мундир, похитав головою і щось сказав. Незабаром прийшов один із їхніх супутників і польською повідомив Слєпньова, що кличе їхня світлість.
«Ого, вже світлість», — подумав Слєпньов.
Він, проте, слухняно підвівся і пішов за провідником. У невеличкій залі, куди його привели, Слєпньов побачив також переодягнутого у ще пишніший костюм, ніж попередній, Кульчинського-Естерхазі.
— Так, а одяг вам не підходить, малуватий, — сказав той, скептично оглянувши новий костюм Василя Петровича. — Але дарма, приїдемо у Плацфельг — пошиєте собі новий.
Він одійшов, подивився на Слєпньова примружено, якось смішно тупнув ногою, зняв капелюха з перами, розкішного, широкого.
— Дозвольте представитися — його світлість Людвіг Другий, правитель князівства Анхельст-Пфальц. Ви здивовані?
— Я вже нічому не дивуюся, — сказав Слєпньов.
— І правильно робите, — засміявся князь Людвіг другий. — А поки що я запрошую вас на вечерю. Зараз покуштуєте місцевих кабанчиків, качок, та й рибка тут смачнюща, а попоїсти, як я зрозумів, ви таки любите.
2
Уже пізніше, коли вони прибули до місця їхньої подорожі, Слєпньов дізнався багато чого з історії перетворення Мечислава Кульчинського на анхельст-пфальцського князя Людвіга. Уперше Кульчинський побував у Німеччині 1778 або 1779 року. Про що ми дізнаємося з книги, яка описує шляхетські роди Брацлавського і Волинського воєводств. Саме 1779 року Збігнев Кульчинський отримав несподівану спадщину із Сілезії. Отож саме тоді пан Мечислав, уже знатний шляхтич із Польщі, прибуває до князя Зігфрида фон Тотлебена. Старий князь радісно зустрічає сина свого хай і далекого родича. Тим більше, що той привозить йому дорогі подарунки: золоте намисто для дочки, кілька цінних картин, статуетку зі слонової кістки. Гість із Польщі каже князю, що хотів би помандрувати Німеччиною, побачити знамениті собори і картинні галереї. Зраділий князь диктує своєму секретареві листи до інших знайомих і родичів, коронованих осіб Німеччини, бургомістрів кількох німецьких міст. Ці листи відкривають Кульчинському шлях до багатьох німецьких держав. Треба сказати, що тоді територія Німеччини була досить подрібнена. Звичайно, це вже не ті 265 карликових держав, які існували в сімнадцятому столітті до Вестфальського миру, що поклав край кровопролитній Тридцятирічній війні. Але і в другій половині XVIII століття після всіх укрупнень і приєднань, відповідно до так званих реґензбурзьких угод, зберігалося ще 39 незалежних держав. З одного боку, це трохи заважало мандрувати Німеччиною, але з другого — сприяло такому «туристові», як Кульчинський, адже часто-густо мешканці одного князівства, курфюрства, графства, баронства, єпископства не знали, що діється у сусідів. Поряд із такими більш-менш великими державами, як Прусія, Баварія, Сілезія, Саксонія, Мекленбург, Пфальц, Шлезвіг-Гольштейн, існувало з десяток дрібніших і понад два десятки крихітних і навіть зовсім крихітних державок, які зберегли незалежність, а розмірами поступалися володінням польських знатних феодалів. Кульчинський швидко зрозумів, які вигоди обіцяє йому така роздрібненість. Вісім місяців перебування в кількох таких державах кілька разів закінчувались тим, що, погостювавши у певного князя чи барона, він за місяць повертався до нього ж або до його підданого, не такого значного феодала, уже в зеленій масці. Маючи феноменальну пам’ять, він запам’ятовував усі ходи і виходи, розташування тих чи тих кімнат, міг відтворити їх і після кількох місяців відсутности.