Йому потрібні були спільники, які знали б німецьку мову. І вже під час першого приїзду до Саксонії Кульчинський-Марушко за протекцією свого старого друга-агронома Дітриха Кронцкремера знайомиться з таким собі торгівцем кіньми Густавом Балторесавном, родом чи то зі Швеції, чи то з Південної Данії. Він одразу відчув споріднену душу. І цей Густав на багато літ стає його найближчим помічником у Німеччині. По суті, Прокіп Марушко, розлучаючись із ним першого разу, дає єдине завдання — знайти надійних людей для майбутніх грабунків. Маючи необхідні засоби для пересування і небідного існування, які залишив той-таки Прокіп разом з обіцянкою неодмінно повернутися, Густав Балторесавн за чотири роки відсутности свого патрона добирає необхідну команду, навіть самостійно влаштовує кілька розбійницьких вилазок. Восени 1782 року до нього в умовлене місце прибуває гонець від Кульчинського і вручає кошти на купівлю садиби в Саксонських рудних горах. Наступного року з другим візитом до Німеччини прибуває вже Мечислав Кульчинський. Тут його й осяює нова геніальна ідея — з’ясувати, а чи не має хтось із німецьких князів родичів у Польщі. У результаті тривалих архівних пошуків він довідується, що князь анхельст-пфальцський Карл-Ґюнтер Четвертий має польські корені. Його дід, будучи у складі якоїсь делегації німецьких князів для переговорів із польським королем Станіславом Лещинським (той, як відомо, був ще й кюрфюрстом (королем) Саксонії), познайомився з якоюсь польською шляхтянкою з роду Легницьких і повіз її із собою вже як свою дружиноньку.
У князя Карла-Ґюнтера був син, звісно ж, спадкоємець. Ще так, про всякий випадок, грабіжнику зеленій масці вистежує спадкоємця князівського трону під час його поїздки в сусіднє князівство і вбиває. Він довго стоїть над убитим русявим юнаком із витонченими рисами обличчя, зовсім не схожим на нього самого, і вдивляється, вдивляється в його обличчя. Може, хоче запам’ятати риси вбитого якнайкраще, а може, сподівається, що душа вбитого переселяється в його тіло. Хтозна. Над ним шумить чужий ліс.
Коли Прокіп підводить голову, то бачить одиноку хмарину, яка непорушно застигла над лісом. Хмарина немов пильно вдивляється у нього самого. Чи то око Господнє? Можливо, вперше він запитує себе, чи насправді вірить у Бога. Перед ним постає видиво процесії, під час якої несуть на кладовище спочатку того, хто вважався його батьком, але не був ним насправді, а потім матір, яка вбила так званого батька. Потім — і діда Трохима, який любив його, можливо, єдиний з усіх на цьому світі любив по-справжньому. «Та ще Яринка і Гелена», — додає він і відводить очі від хмарини. Він ще довго стоїть, немов прикипівши до місця злочину. Намагається ні про що не думати, але думки самі не йдуть із голови. Він одганяє їх і підводить голову. Хмарина трохи одпливла, немов звільняючи місце на небі його погляду. Але хоч як він вдивляється у чужу бездонну блакить, від якої щось терпне в грудях, нічого не бачить на чистому небі. «Чи мені не дано цього?» — думає він і нарешті рушає з місця.