Нехай читача не дивує те, що Мечислав Кульчинський міг довго бути відсутнім у своїх маєтках. Для того часу це було майже нормою. Поміщик — як у Польщі, так і в Росії — міг роками не навідуватися до своєї родової садиби. Аби грошики справно текли до Кракова, Санкт-Петербурга, Парижа чи в якесь інше місто, де він жив. У тодішній Польщі багатому шляхтичеві навіть дозволу на подорож не треба було отримувати у королівській канцелярії. Шляхтич, котрий користувався на загальнодержавному сеймі правом «вето» на будь-який королівський указ, який міг сказати своє грізне вельможне «Нє позвалям!» («Не дозволяю!») на будь-який королівський вердикт, після чого той миттєво втрачав силу, був сам собі королем.
Тим часом Людвіг-Мечислав, повчившись трохи у Болоньї і паралельно завівши там собі нові знайомства і нову справу, здійснивши кілька зухвалих пограбувань, їде на батьківщину, звідти — знову до Німеччини і через рік повертається до Італії. Він явно не може всидіти на місці, його спалює жадоба діянь і нових пригод. А втім, хтозна, може, він утікає від самого себе. До опанованих мов додається і латинська, яку він, втім, не любив, позаяк вона не давала йому жодної практичної користи, хіба що у спілкуванні з католицьким духовенством перед тим, як навідатися до монастиря. Проте цікаво, що в довжелезному реєстрі його грабунків майже немає саме монастирів. Побоювання вищої кари?
Саме тут, у Болоньї, його й наздоганяє звістка про смерть названого батька. А батечко його, Карл-Ґюнтер, отримав перед тим новий серцевий напад і слідом за цим нервовий розлад. Сталося це після нового наскоку на його володіння. А напав все той-таки печально відомий у німецьких князівствах, кюрфюрствах, графствах і єпископствах грабіжник у зеленій масці. Убивця його сина. Він уперше побачив його на своєму подвір'ї, спробував навіть підійти до нього, аби зазирнути йому в очі, і зупинився на півдорозі. Грабіжник також спочатку круто розвернув коня, а потім виходом промчав мимо князя, як вихор смерти. Ось після цього, а не лише внаслідок того, що маєток і палац досить добре почистили, у князя й стався нервовий розлад. Перед смертю він написав зворушливого листа своєму названому синові, але, так і не дочекавшись його приїзду, віддав Богові душу.
Повернувшись до столиці князівства після прикрої звістки про смерть князя-батька, молодий князь стояв у родинному склепі біля могил названих батька і брата. Чи здригнулася його душа при цьому — лишається невідомим. Та один зі слуг бачив, як він заточився і ледве не впав на котрусь із могил.
Достеменно відоме інше — тепер людина у синій масці, як і людина в зеленій масці, могла розгорнути діяльність на повну силу, міць і зухвалість. Князь Людвіг, який, природно, тепер був обтяжений державними справами, про що з неабияким жалем він заявляє своєму улюбленому професору Карлу Ленчіні, кидає навчання в університеті і поселяється у Плацфельгу. Час від часу він з'являється з візитами до інших німецьких правителів. Щоб через рік-два — чи й раніше — з'явитися перед ними вже в іншому образі. Звісно, під зеленою маскою. Позаяк у князівстві знають про його польське походження, то цілком легально у його замку з'являються польські слуги. Через якийсь час він так само легально їде з візитом до своїх родичів у Польщу, перетворюючись там на Мечислава Кульчинського. Потім він купує ділянку лісу в Богемії, використовує дім, який за його наказом збудували тут, як перевальну базу у своїх переїздах із Німеччини до Польщі і навпаки.
Але цього йому, як виявилося, було також мало. Наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих років вісімнадцятого століття відбуваються ще два не менш зухвалих перетворення Прокопа Марушка. Він звертає погляд на південний схід від свого невеличкого німецького князівства — до Австрії.
3
Про діяльність Прокопа Марушка в Австрії та Відні, зокрема, дають уявлення «Оповідання невідомого». Позаяк ці дев'ять невеликих оповідань, об'єднані спільним героєм і, по суті, єдиним сюжетом, можна сміливо назвати повістю у новелах. Цікаво, що вони видавалися двічі — наприкінці дев'ятнадцятого століття і на початку шістдесятих років століття двадцятого. Перше видання цих оповідань пов'язане з доволі романтичною і трохи таємничою історією. До тепер уже маловідомого австрійського письменника Роберта Фертебаха якось завітала невідома дама. Коли вона підняла нарешті свою вуаль, бідний письменник побачив привабливу особу з тонкими, ледь загостреними рисами обличчя, щоправда, трохи довгастим носом і ледь-ледь косооку. Вона назвала себе — графиня Рената Лейнбелен. Це заінтригувало Фертебаха ще більше, адже він знав, що графський рід Лейнбеленів належить до вищого аристократичного світу Відня. Графиня Рената, оглянувши його доволі скромну оселю своїм швидким поглядом, простягла письменнику зошит у ледериновій обгортці.