Густий дим повалив з труби канонерки. Корабель з розгону врізався в льоди, давив, топив, підіймав їх. Незабаром перед канонеркою з'явились торосисті, важкі крижини, які не один рік плавали в океані.
Давидов і капітан стояли на містку, не відводячи від очей біноклів. Лід, лід і лід… Розводь майже не видно. Звичайно, можна й далі вести штурм. Але чи мають вони право ризикувати запасами вугілля, які й так тануть з катастрофічною швидкістю?
— То як же? Лягати в дрейф? — капітан взявся за ручки машинного телеграфу.
— Що вдієш… — похмуро погодився Давидов.
Корабель завмер посеред зеленувато-білої маси. Разом із льодом вітер і підводні течії повільно потягли його спочатку на північ, потім на південь. Так тривало три дні. Настрій на судні підупав. Декому вже здавалось, що корабель тут і зазимує.
Начальник експедиції чекав, що подмуть вітри з другого боку і розрідять кригу. Але вітер не міняв напрямку і тільки з'єднував поля і брили.
Годині о четвертій ранку капітан і начальник експедиції зійшлись на містку. Капітан помітив, що Давидов уже встиг поголитися.
— Ваша думка?
— Чекати ніби більше нема чого, — знизав плечима капітан.
— Цілком з вами згоден. А якщо відійти назад і пошукати обходу?
— Єсть пошукати обходу! — повторив капітан.
Ледве розвернувшись, канонерка пробилась до виходу із пастки. Але дальший похід уздовж кромки не дав нічого втішного: у спаяній кризі не було ніякої лазівки. І що найгірше — лід повільно дрейфував на південь. Значить, з кожною годиною корабель віддалявся від мети.
Давидов зволікав з рішенням. Чекати якихось змін? Або, ризикуючи застряти на зимівлю, таранити важку кригу?
Він раптом уявив собі, що десь недалеко, можливо за десять миль, ось так само шукає проходу в кризі судно під чужим прапором, намагаючись будь-що прийти до цілі раніше радянського корабля. На мить йому навіть здалося, що він чує уривчасті слова команди, бачить самовдоволену посмішку капітана, який смокче люльку з запашним тютюном…
— Будемо пробиватися, — сказав Давидов капітанові.
Капітан відчув, що він особисто не впевнений, чи зможе корабель подолати такі льоди, але коли так вирішила особа, відповідальна за експедицію…
— Дійте, — просто сказав Давидов. — Якщо не стане вугілля, будемо палити перебірки.
Машини запрацювали на повну потужність. У відблисках полум'я кочегари, обливаючись потом, без утоми підкидали вугілля в топки. Канонерка тремтіла, в салоні дзвеніли склянки, судновий дзвін гув сам по собі, поки йому не підв'язали язика. Здавалось, казани не витримають і вибухнуть.
У корпусі судна з'явились вм'ятини. Величезні тороси нависали над палубою корабля. От-от вони зовсім зупинять його, стиснуть… А тут ще туман, інколи сніг. Начальник експедиції і капітан не спали дві доби. Обидва стояли на містку з синіми колами під очима, але ретельно виголені.
Вранці третього дня туман, який щойно відсвічував зсередини блідим сяйвом льодів, раптом потемнів. Добра ознака! Вона обіцяла чисту воду.
Канонерка вискочила до темної ополонки. І майже одночасно з містка побачили смужку берегових скель.
Це був острів Врангеля, далека російська земля.
«Красный Октябрь» увійшов у бухту, зручну для стоянки.
На найближчому горбі цілу ніч лунали вибухи. Летіли догори брили вічномерзлої землі. На світанку над островом установили високу щоглу.
Весь особовий склад експедиції вишикувався без шапок уздовж горба.
В урочистій тиші на щоглу було піднято залізний червоний прапор з вирізаними на ньому літерами: «СРСР». Тричі пролунало радісне «ура» — моряки вітали радянський прапор над російським островом.
Недалеко від підніжжя щогли встановили мідну дошку з коротким написом російською і англійською мовами: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Гідрографічна експедиція Далекого Сходу, 19 серпня 1924 року».
Тепер, коли головне завдання було виконано та історичні права Радянської Країни на острів ще раз закріплені, «Красный Октябрь» повільно рушив уздовж південного берега. На острові, безсумнівно, хазяйнували якісь хижаки. У забитих моржів, які валялись на березі, були відрізані тільки голови. Мабуть, хижаки полювали тільки за моржевими іклами, викидаючи все інше.
У бухті Сумнівній моряки наткнулись на невеликі землянки з плавника; поруч сушилися шкури білих ведмедів. У землянках було порожньо. Але тільки-но моряки повернулись на корабель, як із-за мису вигулькнула шлюпка.
У тихому повітрі ще здаля чути було жваві голоси людей, які гребли до корабля. Вони веслували щосили. Чоловік, який сидів біля стерна, надто привітно розмахував капелюхом.