В одному з літописів згадується, що Тмутаракань знаходилась на острові. А в Керченській протоці море поглинуло чимало островів…
Взимку професор — частий гість у сховищах старовинних документів. Із Ленінграда він їде в Москву, з Москви — у Київ. Він хоче написати історію водолазної справи від стародавніх часів до наших днів — особливо історію російської водолазної справи.
Після кропітких пошуків у астраханському архіві професор знаходить нарешті в одному з старовинних документів те, чого шукав.
Це документ — судова справа за дворову ділянку, затіяна триста років тому. Здавалось би, того, що цікавило Орбелі, вона не торкається. Але архівні розшуки — зайняття, яке вимагає неймовірного терпіння і настирливості. Проглядаючи аркуші судової справи, Орбелі читає в списку свідків: «посадський чоловік Офонька Степанов Огородников і патріарша домового водолаза Янкіна дружина…»
Водолаза! Отже, уже тоді були люди, які займались водолазною справою і вважали її за свою основну професію.
Перебравши ще тисячі закурених сторінок, професор незабаром остаточно встановлює, що принаймні три століття тому в гирлі Волги працювали російські водолази. Вони споруджували найміцніші підводні частоколи — ловити рибу. І працювали там не одинаки, а цілі загони підводників на чолі з своїми отаманами.
Працю цих людей вважали дуже важкою, їм навіть дозволялось курити, хоч всіх інших за це суворо карали: тютюн церква оголосила гріховним зіллям. Дозвіл давав сам патріарх; зате до його столу курці посилали багато риби з волзького гирла.
В одному з документів Орбелі прочитав, як святий старець Йосиф привіз у Астрахань за розпорядженням патріарха 40 відер «зеленого вина» — все для тих-таки водолазів, без яких, як видно, рибка в «учугах» — так називались підводні частоколи — ловилась погано…
Крок за кроком Орбелі виявив, що водолази орудували від водою сокирами, ножами та іншим інструментом, виконуючи досить складні роботи. Не міг він установити тільки, чи дихали водолази під водою через довгі очеретяні трубки, як це робили воїни слов'яни, чи користувалися якимось іншим пристосуванням.
Зате професорові Орбелі випала честь цілком розгадати іншу таємницю. Вона займала західноєвропейських учених майже чотири століття. Відомо, що після великого мислителя, художника та інженера Леонардо да Вінчі залишились такі рукописи, зміст яких так і не пощастило збагнути.
Леонардо був лівша. Він часто писав справа наліво, не дописував слів, з'єднував двоє слів в одне, перевертав деякі літери, користувався значками, зміст яких залишався зрозумілим тільки йому одному. Нарешті він залишав на рукописі малюнки, розкидаючи їх як попало.
Професор Орбелі, зацікавившись деякими з цих малюнків, із звичайною своєю настирливістю передивився рукописну спадщину Леонардо. Озброївшись лупою і дзеркалом, яке відбивало перевернутий текст так, що він ставав схожим на написаний звичайно, зліва направо, професор розшифрував уривчасті записи і начерки: на світанку XVI віку Леонардо винаходив водолазний костюм і спорядження для підводних робіт!
Відкриття Орбелі здивувало закордонних учених. З Парижа, з Лондона, з Італії, де зберігаються оригінали Леонардо да Вінчі, посипались запити: чи не знайдено в Радянському Союзі нові рукописи великого мислителя? Довелось пояснювати, що відкриття зроблено шляхом найретельнішого вивчення копій давно всім відомих рукописів.
А тепер повернемось у Коктебельську бухту, з якої починається наша розповідь, повернемось до курортників, які оточили Орбелі і його помічників.
Було схоже, що підводних археологів можна привітати з успіхом. Професор гордо поглядав на темну і слизьку брилу біля своїх ніг.
— Це, можливо, камінь з пристані скіфотаврів, — багатозначно сказав він курортникам.
Але таке пояснення нікого не задовольнило.
Тоді професор пояснив, що греки любили описувати береги так, як людина бачить їх з борту корабля. Ці описи називались периплами. В одному з периплів, написаному вісімнадцять віків тому, згадано про «спорожнілу пристань скіфотаврів», яка знаходилась недалеко від Феодосії.
Як же було не зацікавитися цією загадкою! Адже скіфи, які населяли Кримський півострів задовго до появи на ньому грецьких колоній, — одні з предків слов'ян. Але де шукати «спорожнілу пристань»? Довелось не тільки звіряти різні перипли, але і оглянути побережжя Криму з моря — так, як його бачили стародавні греки. І всі прикмети вказували ось на цю Коктебельську бухту.