Упавши ниць додолу від удару по голові, вона не скоро підвелася. Але вона чула, мов крізь сон, як гукали до неї Пшеницин і Рябов:
— Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!
Зчинилась стрілянина.
Вони лежали на снігу, обнявшись обоє. А її взяли під руки й повели, б'ючи по чім попало. Розбили гранатами хату і підвели до груші. Попливла перед очима груша.
— Не вішайте, не страміть мене. Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...
Не дали. Тоді вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
— Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї...
Сама наділа.
— Діти... — та й одділилась од землі.
Довго лежав Василь на снігу коло груші. Ніхто не чув ні стогону, ні туги, ні скреготу зубів. Під самий уже ранок, коли од морозу скаменіло його серце і грізний гук возвістив зорю, Василь примовк, немов заснув од великої втоми. Потім, підвівшися з землі, він поцілував холодну материну руку.
— Прощайте, мамо... Усю свою добрість і лагідну вдачу, що подарували ви мені, я лишаю отут з вами коло груші, мамо.
Потім він підійшов до хатища, взяв жменю попелу і загорнув у хустку.
— Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися ні ноги мої, ні руки, ні серце.
Проходили дорогою на захід бойові загони.
— Боєць Стоян!
— Іду!
— Що за женщина висить?
— Мати!
— Мати?
— Мати, товариші, рідна мати…
— Рота, стій! Шапки геть!… Вперед марш!
Перед нею проходило військо без шапок. Шанували материнство, ідучи до бою. Ревіли гармати. Сонце сніги червонило. Од гарматного реву обсипався іній, і казкові сніжинки падали на материні розплющені очі.
І хто ж не поклониться з живих і прийдешніх невмирущій красі Марії Стоянихи, матері, що просила милостиню для дітей чужих? Погляньте, ось вона висить перед нами, возноситься над рідною мерзлою землею. Руки її маленькі і ніжні, з довгими красивими пучками, оті самі трудящі руки, що так багато сотворили хліба, прядива й насіння, простяглися долонями трохи вперед.
— Нема вже, діточки, нічого. Все віддала, щасти вам, доле.
Уся її маленька постать неначе линула в холодному повітрі, і сива її голова, похилена набік, торкалася передвесняних хмар.
Вічна слава вашому імені, мамо Маріє, красоті вашій.
Не було у вас дорогих черевиків, не душилися ви паризькими духами, а душились полином та коноплями. Не було ні шовку, ні сезонних капелюшків, ні кованих сундуків з замками. Не мандрували ви по світу, по закордонах. Вам було ніколи. Ви, як та пчілка, були зайняті і од роси носили все мед до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Європи.
Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитися на вашу піч під небом, на сухенькі гвоздики од пристріту в пічурці, на ваш пам’ятник, і якщо є на світі хоч краплина сумління, він поклониться вашій красі, дорога наша мати, слов’янко, українко дорога.
Були ви комуністкою чи ні? Чи був у вас партійний квіток? Напевно, не було. Але зерно, посіяне великим сіятелем Леніним, зійшло і виросло у вашому серці.
Хай же знає весь світ, як висіли ви, мамо, на старій груші за други своя у велику всесвітню війну в українському кривавому селі на Вкраїні кривавій.
18.ІІ. 1949 р.
Москва
--- КІНЕЦЬ ---
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua