«Сьорбає, упиряка, — дратувався. — Зараз наїсться й почне у моїй голові колупатися, десерт шукати…» Розлютився. Дідько, чого вона мовчить?! «А… Та вона навмисне! Хоче, аби я першим запитав», — зметикував.
Розлютився ще більше. Не діждеться! Виделкою в сьомгу. А і поїсть… Зголоднів із тими таємницями! Звів на Іветту очі й раптом запитав:
— І за що нині платять десять штук на місяць?
Іветта не відповіла. Спокійно доїла суп. Витерла губи й тільки потім сказала:
— Ви, молодий чоловіче, проконтролюєте, щоб Лідочка найближчим часом не з'являлася у нас вдома.
— Що?.. — так і застиг із виделкою в руці. — Недочув… Повторіть.
— Лідочка віднині не повинна приходити до нас. Причин пояснювати не буду.
— Невже?! — Усередині завівся дивний двигун. Теліпав Стаса, заспокоїтись — ніяк. — Тобто я повинен забороняти Ліді провідувати рідну матір? І хворого брата? Та ви гуманістка, Іветто Андріївно!
Іветта не втрималася. Презирливо звела брову.
— Хто вам сказав, що Платон хворий? Вам до нього, молодий чоловіче, — як до Сонця…
— Та невже? — Збудження зростало. — За що ж ви тримаєте ваше сонце в чотирьох стінах і накачуєте ліками?
— Поговорімо про те, що стосується вас, молодий чоловіче. Питання по суті є?
— По суті?! — Збудження вже зашкалювало. — Є! — замовк. Нахилився до Іветти. — Ви знаєте, як мене звати? Ви ім'я чоловіка своєї доньки вивчили чи у вас склероз, мать вашу!
Іветта завмерла. Не відсахнулася. Не грюкнула кулаком, не вихлюпнула Стасові в лице всю свою ненависть. Опустила очі на телячий стейк. Одним рухом розрізала навпіл.
— Десять тисяч за цей місяць я віддам вам… молодий чоловіче… зараз. У свою чергу, ви потурбуєтеся, щоб Лідочка не вельми хвилювалася через кардинальні зміни в її житті, — говорила й дивилася на розрізане м'ясо. — Хоча, спостерігаючи тепер за вами, боюся, мої сподівання… не справдяться. Навчіться тримати себе в руках. Якщо ви нормальна людина…
Стаса трусило. Двигун усередині обжерся пального і торохтів, як скажений.
— А ви… — хотів голосно, вийшло — хрип. — Ви нормальна людина? Ви пропонуєте мені гроші за те, щоби я змусив дружину відмовитися від рідні.
— Вам більше подобається робити це безплатно?
— Маячня! Я ніколи…
— Мене це не цікавить.
— А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?
Іветта посміхнулася скептично.
— Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…
Стас зрозумів — не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?
— І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.
Іветта задумалася.
— Слушно… — сказала холодно. — Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.
«Як?! А гроші?!» — ледь не зірвалося зі Стасового язика.
— А що його шукати? — скривився зухвало. — Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається — власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?
— Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов'язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…
— А я? — вихопилося в Стаса.
— …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…
— А я? — підозріливо повторив Стас.
— А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов'язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.
— А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!
— Тож домовились?
— Що? Так просто? І не треба підписуватися кров'ю? — запитав Дезінфікатор.
«Будуть гроші! — подумав. — А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»
Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив — прошу! Мати зачинила — тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.
Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй — як на сповіді.
— Я направлю вас до невропатолога, — сказала літньому чоловікові з сумними очима. — Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.
Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.
— Я те заспокійливе щодня… Чашками…
— Це ви дарма! — насторожилася. — Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?