— Жінка…
— Тобто?
Чоловік усміхнувся.
— Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.
— Не бачу зв'язку.
— Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому — чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені — чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг — чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.
— Чекайте, чекайте… — захвилювалася Ліда. — Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зі снодійним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуєте своє здоров'я.
— Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.
— Та чому ж? — не могла второпати.
— Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?
Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.
— А так я вип'ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…
— Нібито?
Зітхнув, плечима знизав.
— Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.
Замовк. Ліда мало не розплакалася.
— Господи! Який жах… Як несправедливо! — До старого потяглася. Руки торкнулася. — Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас є така можливість?
— Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи у кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?.. Сам лишуся…
— І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…
— Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, — відповів старий.
…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда — зайва?
— Зайва? — вразилася. — Тільки не це!
А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.
— Поїхала матінка твоя… — сказала.
— Поїхала?! А я не знаю нічого…
— Відрядження якесь термінове, — пробурчала нянька. — Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…
Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.
— А Платон…
— Спить та читає… Геть млявим став.
— Чому?
— Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?..
— Забіжу, гляну, — сказала.
— Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…
— Не дізнається!
— Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.
— Забіжу!
— Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.
Ліда закінчила приймати хворих — прямим ходом до материної оселі.
Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.
— Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…
— Де Платон?
— Спить…
— От і чудово! — Хитра. — Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?
Ангеліна всміхнулася — і самій несила на Ліду гримати.
— Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.
Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.
— Як ви тут… без мене?..
— Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, — нянька їй.
— Я нормально. А ви…
— А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?
— Їжею…
— Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! — розсміялася Ангеліна. — Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.
— Що ж, спробую якось. До речі… Пам'ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?