Розділ 3
Морозяка розгулявся — руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.
Ліда поспішала до клініки і, хоч до початку прийому лишалося не більш як двадцять хвилин, не зупиняла таксі. Пішки. Ковзалася на льоду, устрявала в кучугурах снігу, всміхалася: ціла година справжнього життя! Просто йти вулицею, відчувати себе частинкою людської метушні. Сніг рипить, діти сміються, над головою не стеля — небо. Справжнє життя.
Іншого часу подихати свіжим повітрям не було. Весь інший час Ліда і свіже повітря не перетиналися. Після роботи заїжджав Стас — прокурений салон «тойоти» навіть думки робив смердючими. З роботи — додому. У тепло, до задухи. Там тіло відпочине, якщо Стас відволічеться на справи чи поїде до друзів на покер. А думки не відпочивали — вічним двигуном. День минув. Далі… Що далі?
Життя перетворилося на дурний кросворд: напишеш слово по горизонталі, вертикаль утратиш. Відтоді, як восени Іветта заборонила Ліді приходити до квартири на Подолі, трійко по тридцять днів минуло. Новий рік радіти радить, а Ліда досі намагається всі клітини свого кросворда без утрат заповнити.
Головне… Головне — Стас! Це нічого, що її вивертає від огидної порнухи. Стаса це заводить, тож стерпить. Вона навчилася так артистично імітувати оргазм, що Стас навіть обіцяє пошукати більш енергійне відео для дружини-дикунки. Усе на екран витріщається. Не тане в Лідиних очах, як раніше. Глянув би в очі, усе зрозумів би.
Головне… Маму не втратити — ось головне. Мати — все. Як її любов зберегти, щоб Стас не дізнався? Як переконати маму, що Стас — то інше? То не заважає Ліді увесь трепет своєї душі віддавати мамі.
Головне… Тоха, сонце! Не покине брата! Вона за ним до скону доглядатиме, бо мама заради неї брата народила! Заради неї!
Забрехалася — політики позаду. Стасові каже: «До мами не піду!» та до Іветти в клініку біжить. «Твоя правда, матусю. Краще мені поки до Платона не ходити. І він заспокоїться, і я одужаю». І до брата. «Тохо, це наш секрет! Не кажи мамі, що я приходила!» Няньку обніме: «Ангеліно, прости вже… Ти молися за нас усіх, щоб мама Платону нареченої не знайшла».
— А ти думаєш, з якого дива матінка твоя три місяці б'ється головою об стіну, а стіна — стоїть! Бо молюся. Молитвою міцнішає стіна непорушна. Не дає матері твоїй шлюб той гріховний влаштувати, — відповідала нянька.
Усе чисто про Іветтині мандри розповідала. Як та найняла одного таксиста, щоби возив її на пошуки ляльки для сина хоч за тисячу кілометрів. Грошей тому Юркові дала немало.
— Навіщо? — випитувала Ліда.
— Щоб автівка була у її розпорядженні в будь-який час. Ото хлопцю підфартило!
— І що — тисячі кілометрів наїздили?
— Тисячі — не тисячі, але й по тижню десь блукала.
— І де?
— Сам чорт знає, Лідусю. Хіба ти матір свою не знаєш? З неї правди не націдиш. Не та персона.
Наприкінці грудня Ліда помітила зміни в поведінці Іветти. Мати знову більше часу стала віддавати славній місії всіх Вербицьких: читала лекції в медуніверситеті, оперувала у приватній клініці, керувала науковою лабораторією.
— Здається мені… Мама трохи заспокоїлася, — сказала няньці. — Може, передумала Тоху женити?
— Схоже на те, — погодилася Ангеліна.
— Ти би дізналася в неї, — попросила Ліда.
— Таке дурне просиш, ніби матері не знаєш, — зітхнула нянька.
А Ліді аж серце обривається — так треба знати материні плани. Головне — зрозуміти: Ліда в тих планах є? Три місяці — таємними наскоками у рідний дім! Три місяці вештатися навколо нього й спостерігати за вікнами власної кімнати! Скільки ще?
Вихід побачила так несподівано, що насилу дочекалася закінчення прийому хворих. Перепросила в Зоряни, з якою обіцяла відвідати традиційний новорічний «Лускунчик» в оперному, і до матері в клініку. Задихалася від хвилювання! Як усе геніально складається! Стас думає, що вона на балеті. Мобільний можна вимкнути.
— Іветта Андріївна на операції, — пояснив адміністратор клініки.
Дві години Ліда нервувалася в порожньому Іветтиному кабінеті: і ходила туди-сюди, і сиділа, і стояла, і поскладала старі газети на її робочому столі. «Скоріше, скоріше!» — по-дитячому настирливо підганяла час. Ще хвилин двадцять, і алібі опустить завісу. Мобільний доведеться вмикати.
Іветта ввійшла в кабінет, і Ліда жахнулася. Здавалося, мати віддала хворому не тільки знання, досвід і час. Усю кров, енергію, сили…