— Сільраду питала! — вигукнув з-під лавки ображений Аркашка.
— Сільрада не працює. Голова на море поїхав. До Туреччини, — заторохтіли жінки одна перед одною. — А у вас що за справа до нього? Ви, часом, не з управління соціального захисту?
— Ні, — холодно відповіла Іветта. — У мене особиста справа до голови. Коли він…
— Та за тиждень! А ви що хотіли?
От і не відчепишся, такі цікаві. Іветта стримано перепросила, заспішила до автівки.
— За тиждень повернемося? — запитав Юрко.
— На цей смітник? Ні!
Таксист здивувався, та промовчав.
До наступної подорожі Іветта підготувалася більш ретельно. Для початку визначила напрямок руху. Ну, наприклад. Чернігівська область. Далі — список сільських рад. Є! Прізвища, ім'я та по батькові голів — є. Перелік багатодітних родин, що мають отримувати допомогу на дітей. Є.
Залишалося небагато: вибрати кілька сіл для наступної атаки. Далі — за схемою. Душевне спілкування з головою щодо проблем багатодітних сімей, — бо наречену-найманку треба шукати серед багатодітних, була впевнена Іветта. Наступний крок — відвідини сімей, де є дівчатка відповідного віку, щоб уже на власні очі переконатися: не потвора, не дурнувата, без пихи та вибриків. І тільки після того, як якась із потенційних претенденток здасться Іветті саме тією… починати торги. Спочатку з батьками. Потім із дівчиною. За останній пункт програми Іветта не переживала. Їй би дівчину відшукати, а затягти її до квартири на Подолі — не проблема.
— Іветто Андріївно, вибачте… Обіцяв без питань, але так цікаво… — сказав Юрко під час одного з хронічних блукань чернігівськими селами. — Ви дитину шукаєте для всиновлення?
— Ні, Юрочко. Я представляю міжнародний благодійний фонд, який дав ґрант… Кошти для дівчаток із багатодітних сімей… — Й оком не змигнула.
— Так ми вже тих дівчат цілу купу передивилися…
— О! Якби ж усе було так просто! У фонді іноземні благодійники та спонсори. Вони висувають свої вимоги як до претенденток на ґрант, так і до їхніх сімей.
Довірливий таксист усміхнувся:
— А я знав, що ви не власним коштом катаєтеся… Фонд оплачує пошуки?
— Ваша правда.
— От і добре, а то мене совість замучила. Дивлюся на вас і думаю: «Ну що ж я за людина? Хіба це нормально? Іветта Андріївна шляхетну справу робить. Заради нужденних по тих селах їздить, а я з неї гроші витягую…»
— Хай ваша совість заспокоїться, Юрочко. Я дуже задоволена нашою співпрацею. І гроші ви відробляєте чесно.
— Дякую, — усміхнувся. Не втримався: — І багато грошей іноземці нашим дівчатам дали?
— Не знаю. Моя справа — вчасно надати список претенденток на ґрант з обґрунтуванням.
— Так той ґрант для багатьох? Не для однієї?
— Звичайно. Проект дуже масштабний. Хто б це заради однієї…
Масштаби, справді, — зашкалювали. Гроші вилітали, наче Іветта по чернігівських селах бананові плантації закладала. Не заради однієї — заради єдиного хлопчика свого. От уже, здається, все прорахувала! Зметикувала, як у ті сім'ї багатодітні пролізти, вимогливим поглядом обмацати кожну дівчинку, а перепон не меншало.
Певно, у голів сільрад була своя «пошта», бо тепер уже Іветті не доводилося розшукувати сільських царків. Чутки про неймовірний ґрант і вибагливу пані бігли попереду. У кожному наступному селі на неї вже чекали. Ледь не всі мешканці збігалися з хлібом-сіллю.
— Ну, врешті ви приїхали! А ми оце виглядаємо та молимося, щоби ви до нас, а не в сусідню Петрівку. У Петрівці всього через край. А нам допомога ох же й потрібна. Нам! Газу би… Проект оплатили, на більше не вистачило. Фельдшеру тиньк на голову сиплеться, от-от дах завалиться, місток через річку на трьох цурпалках гойдається, асфальту зроду не бачили, із земельними паями — біда… — А потім в один голос: — Ви тут про наші біди не слухайте! Нащо воно вам? Просто — дайте грошей! Багато! А ми тут самі розберемося…
Іветта ледь стримувала лють, пояснювала: вона тим грошам міфічним не хазяїн. Ґрант. Певна програма, конкретні вимоги… А чи можна відвідати багатодітні сім'ї?
— Пані, я людина проста. Кажу прямо — десять тисяч доларів. Мені. Готівкою. І я вам добру сотню тих дівок вишикую. Під ваші вимоги й стандарти! Як місцевих не вистачить, сусідніми селами проїдуся. Вам навіть не доведеться по хатах бігати! А далі — робіть із ними що завгодно! — озвучив один із сільських голів консолідовану позицію всіх своїх колег.
— Я повинна заплатити вам за те, щоби ви не заважали мені… допомогти багатодітним родинам? — холодно констатувала Іветта.