Перш за все Іветта викинула списки сільрад і їхніх очільників — дармоїди! Подумки викреслила чернігівські села — туди ні ногою. На південь. Подалі від великих міст і центральних магістралей. У глушину, де й досі варять карамельки з цукру на вогні, зі звичайного борошна місять тридцять три різні страви, не враховуючи хліба і пасок, картоплю смажать на смальці, а кукурудзу гризуть із качана, а не виловлюють із консервів.
Версія про ґрант від благодійного фонду дискредитована апостеріорі. Нову вигадати. Яку? Треба щось майже неймовірне. Люди легше ведуться на рядки з казок. І якщо вже змінювати версію мандрів, то й водія… Іветта пригадала Юрка. Не хотілося б!
Вихід підказав сам таксист.
— Іветто Андріївно, не можна місцевим начальникам казати про суть справи, — сказав раз, коли під'їхав до Іветтиного дому на реанімованій «шкоді». — Машину доб'ють, грошей вимагатимуть. У мене товариш живе під Уманню. Давайте я з ним переговорю. Він тепер безробітний, за невеликі гроші радо об'їздить навколишні села…
— Про ґрант казати не можна. Коли вони чують про гроші, — скаженіють… — нагадала Іветта. Задумалася. — Може… Соцопитування.
Сказала і вразилася. Як вона раніше не здогадалася! Звичайно, соцопитування. Певний фонд соцдосліджень з'ясовує рівень здоров'я, освіченості і перспектив дітей з багатодітних родин. Вона радо складе анкету. Там будуть тільки ті питання, які цікавлять Іветту. Хай Юроччин знайомий проїдеться… Вона заплатить. Вихід. Чудовий вихід, бо її вже верне від тих нетрів.
За тиждень до Нового року прискіпливо вивчила з два десятки заповнених анкет. Серце співало. Тут було все — і рік народження, — а Іветта наказала опитувати тільки дівчат віком від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років, — і стан здоров'я, враховуючи хронічні захворювання і психічні відхилення, й успішність у навчанні, захоплення, мрії… Усе, аби скласти уявний портрет жертви. Іветта відбракувала амбітних відмінниць, хронічно хворих і надто замріяних, перечитала анкети решти семи осіб і спочатку вирішила обмацати двох сімнадцятирічних дівчат із села Петрівка. По-перше, їй подобалися їхні анкети, по-друге, ці дві жили в одному селі, а значить, за одну поїздку Іветта могла б оцінити обох претенденток, по-третє, одну з них звали Ангеліною, — і це здалося Іветті добрим знаком. Після трьох місяців поневірянь двісті кілометрів до Петрівки здавалися легкою прогулянкою, а сама ціль — близькою, як власний пульс.
Виїхали вдосвіта. Іветта прихопила термос із гарячим чаєм, бутерброди і домашнє печиво на двох. Юрко все прислухався до бурмотіння двигуна: мабуть, під час їхніх осінніх мандрів через вперте небажання Іветти Андріївни відкривати гаманець дотепні чернігівці залили в бензобак щось неїстівне і вороже для ДВЗ, бо навіть після СТО, всіх промивок і чисток двигун працював якось непевно.
Кілометри не долалися — насувалися. Ковзким шляхом, раптовими нападами заметілі, несподіваною ниткою роздільної смуги, що іноді виникала посеред дороги завдяки вітру: він змітав сніг, дозволяв хіба що мить орієнтуватися на білий пунктир, знову кидав жменю снігу — і дорогу від засніженого безкраю довкола вже й не відрізнити. Опівдні, коли шукачі не здолали й половини шляху, зимове сонце посміялося: блимнуло тільки раз і хутко закуталося в білі хутряні хмари.
— За десять кілометрів повертаємо з траси на дорогу місцевого значення, — сказав Юрко. — Тут хоч раз шлях почистили, а другорядні дороги, гадаю, заметені… Тихо поїдемо. — Глянув на пасажирку: — Може, повернемося, Іветто Андріївно?
Іветта дивилася вперед.
— Тихо поїдемо, Юрочко.
Згодом «шкода» повернула з траси праворуч і зупинилася: вкрита снігом дорога попереду зливалася з засніженими полями, ямами-пагорбами. Тільки варта з тополь, ліщини й абрикосів, виструнчених обабіч, непевно натякала, що дорога таки існує.
— Дуже тихо поїдемо, — сказав Юрко.
На третю дня захмарене небо потемнішало аж до вовчої шкури. Попереду, із боків і позаду — біло-сірий простір без краю, трохи зелених соснових барв і чорні голі дерева. Юрко ввімкнув радіо. Ілюзія: вони не самі посеред німої холоднечі. Хтось є зовсім поряд. Занервував: «Дарма назад не повернули! І дорога якась підозріла. Може, заблукали?» Глянув на Іветту.
Іветта Андріївна медитувала, розпорошивши погляд по білому безкраю. Дерев нема, сірого, зеленого. Біле… Довгоочікуваний спокій. Несподівано усвідомлена нірвана. Їхати б так і їхати, ніби плисти на хвилі… Несе… Без думок, тривог, обов'язків…
— Іветто Андріївно, я так розумію, нам десь у тій Петрівці заночувати доведеться, — сказав Юрко.