— Стій! Дай закурити!
— Закурити?! — Ліду аж тіпнуло від обурення. — А більше тобі нічого не треба? Ти подивись на себе? Чому ти тут валяєшся, як те сміття? У тебе є дім? Сім'я? Діти? Де твої діти, чоловіче? Блукають світом? І чому ти просиш закурити, ніби важливішого не існує?!
— Хочеш купити мені дім? — вишкірився той.
Ліда спантеличено озирнулася — ох, скільки ж безпорадно білого навкруги! Нема за що оком зачепитися. І людей нема. От можна цього невдаху вбити просто зараз. Чимось важким… І ніхто… Сміття, подумають. Схаменулася. Несподівано для себе присіла біля нього…
— У тебе був дім?
— Ну звісно. Я ж не в цьому мішку народився!
— І де? Чому ти не там? Чому тут?
— Тобі як — від початку? Тоді купи пачку сигарет, пляшку і чогось попоїсти, бо до вечора слухатимеш.
Ліда підвелася. Мовчки дістала з гаманця сотню, поклала в чорний мішок.
— Не хочу слухати. Свого вистачає.
Попленталася геть. Кілька кроків ступила, обернулася.
— Ти знаєш таке слово «віварій»?
— Це що? — запитав волоцюга.
— Ну, це… про нас. Про нас усіх… Ми всі — піддослідні. І ця велика клітка тільки для того, щоб інші… Зі своїх кліток… спостерігали за нами і тішилися, що нам зле, а ми тішилися, що і їм непереливки… Розумієш?
— Так, — збрехав щедрій пані. — Дуже красиве слово.
— Ти… піди кудись. Зігрійся, бо замерзнеш. Кінцівки відчуваєш? — врешті прокинувся в Ліді лікар. Згадала, що Вербицька.
— Слухай, іди вже куди йшла! — обурився чоловік. — Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок?
— А ти невдячний!
— Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік!
— Він мене не «витримує»! Він мене любить! — вигукнула Ліда.
«Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, — молилася, підходячи до дверей власної квартири. — Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип'ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень».
Відчинила двері й побачила на тумбі в передпокої білосніжне, певно, м'якесеньке, пухнасте іграшкове ведмежа. Оченятка веселі, примружені, язичок червоненький. На шиї шкіряний ошийник, а до ошийника прикріплена листівка. «Лідо! Коли я побачив це диво, то зрозумів — це ти! І я купив тебе таку. Стас».
Ліда підхопила пухнасте диво, обійняла. Господи! Прості ж речі, іграшка — не більше, а хочеться співати, сміятися, займатися сексом навіть там, де пилюку вже тиждень не збирали.
— Любий мій… — пішла до вітальні.
Чоловік спав на дивані. Поряд стояла нерозібрана дорожня сумка, із неї стирчали газети. Стас, певно, читав їх у потязі. Ліда обійняла чоловіка поглядом. Тихесенько поклала пухнасте ведмежа в крісло, хотіла присісти поруч зі Стасом, притулитися до нього всім тілом так гаряче, щоб прокинувся, та наштовхнулася поглядом на газетні заголовки… «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Убита повія? Ліда насторожилася. Десь вона вже читала ці заголовки. У маминому кабінеті. Точно. Обережно дістала газету, розправила і побачила фото білявої шльондри, що восени сиділа на Платоновому ліжку.
— Господи!
Кинула газету на підлогу, ніби й читати про вбиту — злочин. «Мамо, ну навіщо?..» — простогнала подумки. Злякалася. Та що це вона?! Як посміла навіть подумати, що мама причетна. Маячня! Мама правду каже: щось у Ліди з головою недобре. Думки жахливі. До чого тут мама?
Ухопила газету. Яке число? Осінь… За тиждень після бучі у квартирі Вербицьких. І що з того? Логічний фінал! А думки відчайдушні своє: «Ну навіщо дорікала мамі тим одруженням Платоновим? Ти ж завжди була на маминому боці! Мама не помиляється».
— Не помиляється, — прошепотіла збуджено. Обережно поклала газету, озирнулася на біле ведмежа.
«Стасе, Стасе… — подумала спустошено. — Хіба я така біла й пухнаста?»
Кава — зайва. Десять газетних рядків плюс кубло моторошних сумнівів — і дівчина в тонусі. На автоматі залізла під теплий душ і за мить вискочила, наче й не втямила, навіщо їй стільки води. Одягалася тихо, молилася, щоби Стас не прокинувся — не хотіла, щоб він бачив її такою безпорадною, а від того геть некрасивою і фригідною.
Крадькома рушила до передпокою: скоріше до клініки! Там — спокій душевний, упевненість, самостійні відповідальні рішення, повага колег. Вона — Вербицька. Нащо їй думати про пусте? На неї чекають хворі…
Зупинилася. Озирнулася на іграшкове ведмежа. Метушливо вихопила з блокнота чистий рецептурний бланк, написала на звороті: «Я би теж пошукала створіння, що нагадує тебе. Та це неможливо… Ти — єдиний. І я не хочу без тебе жити. Яка приголомшлива правда. Ліда». Поклала бланк ведмежаті в лапки і врешті вислизнула з дому.