Іветта весь останній тиждень року суворо дотримувалася власного плану. Попросила доньку заїхати до неї в клініку, коротко пояснила:
— Ми поки, Лідочко, про одруження не говоримо. Ще налякаємо дівчину, а та ще, не дай Бог, розбурхає Платона. Ми просто нормальні милосердні християни. Ми знаємо про біди простих людей, тому хочемо зробити щасливою хоча б одну нещасну дівчинку. Ми даємо їй дім, сім'ю, турботу і затишок. Хай звикне, а тоді уже…
— Добре, мамо, — Ліда відвела погляд і раптом побачила злощасну стару газету з фотографією вбитої повії, — й досі лежала на столі Іветти. Зблідла.
— Тобі зле, Лідочко? — Іветта не пропускала й дрібниці.
— Ні, мамо. Ні, — заспішила з відповіддю. — Я хвилююся за Платона…
— Платон знає, що до нього їде… лялька. Він уже бачив твою переобладнану кімнату…
— І що? — вихопилося в Ліди. — Він… не обурився? Адже ця кімната… моя.
— Платон — не слабкий на голову. Він цілком адекватна і розумна людина, — нагадала Іветта. — Він знає, що в тебе тепер є свій дім і тому зрадів, що твоя кімната не стоятиме порожньою.
— Зрадів?
— Це не дуже добрий знак. Я трохи посилила заспокійливу терапію…
— Добре, мамо…
А що ще сказати? Ліді захотілося вискочити з Іветтиного кабінету на свіже морозне повітря, упасти лицем у сніг, відчути кожною клітинкою, як холод спочатку витвережує збудженням, потім лякає швидкістю, із якою проникає під одяг, під шкіру — до кісток, і врешті присипає до остаточного вічного спокою.
— Ти надто легко вдягнута, Лідочко, — почула голос матері.
Здригнулася. Підхопила норкову шубку.
— Піду…
Іветта кивнула, сіла за стіл, спокійно відсунула вбік страшну газету і зосередилася на вивченні рентгенівських знімків пацієнта. Операційні дні виснажували фізично, та додавали стільки позитивних емоцій і впевненості, що Іветта і на святкові новорічні дні відмовилася навіть від короткої відпустки.
— Хіба у хворих є канікули? — тільки й запитала колег. — Прошу лише один вільний день — тридцятого грудня.
Колеги схилили голови з повагою: Іветта Андріївна Вербицька — взірець. І в професії, і в звичайному житті. Подейкують, оце намагається прилаштувати сиріт у приватний дитячий будинок десь на Закарпатті. Свята людина.
Іветті, справді, ніяк не йшли з пам'яті замурзані Раїні брати й маленька Яся. «Дім спалити привселюдно! Щоб: так буде з кожним, хто калічить дітей. Матері перев'язати труби. Чи вирізати яєчники. Дітей — у нормальні умови», — розмірковувала, ніби їй вирішувати.
За три дні до запланованої поїздки зателефонувала таксисту Юркові, попросила під'їхати.
— Лідусю! Лідусю! Усе відміняється, хвала Господу! — шепотіла Ангеліна в слухавку. — Тільки-но був у нас хлопець той… Що возив матінку твою по селах. Новорічний подарунок йому вручила. Подякувала і сказала, що більше поїздок не буде. Ти почула? Не буде! Отямилася, бережи її Боже! Схаменулася!
Няньчин телефонний дзвінок застав Ліду у великому торговельному центрі. У цей, останній, тиждень року Ліда врешті згадала про подарунки і пішла шукати для Стаса щось виняткове і надзвичайне під ялинку.
— Як «відміняється»? — не повірила. — Ангеліно! Може, ти недочула?
— А я і не підслухала! — доповіла нянька. — Стояла поряд з Іветтою Андріївною, все чисто на власні вуха чула. Кожне слово. Усе, Лідусю! Перемога! Почув Бог мої молитви. А ти, часом, не в церкві? Свічку би запалити, подякувати Господу нашому…
— Ні, Ангеліно, я не в церкві, — відповіла Ліда. — Подарунок Стасику шукаю.
— Купи йому, Лідусю, замість виделки палички, якими азіати бавляться. А то твій Стасик скоро в двері не пролізе, — порадила простодушна нянька.
Е ні! Єдиному і коханому хотілося зробити неймовірний подарунок. Цей рік подарував і забрав надію стати батьками, вони пережили спустошення і відчуження, несподіваний сплеск почуттів, переконалися: кохання не в'яне, вони, як і чотири роки тому, не можуть жити одне без одного. І, хоч не говорять про це щодня, Ліда відчуває: Стас думає так само. Те смішне волохате ведмежа — не єдиний спонтанний прояв любові чоловіка. А Ліда за весь рік жодного разу не подарувала коханому нічого, крім себе. Жахнулася — так і є!
Зупинилася посеред метушливого натовпу, озирнулася й упевнено пішла до ювелірного бутика. Платону вже купила книжки, мамі — стильні сонцезахисні окуляри, няньці — справжні французькі парфуми, про які Ангеліна мріяла, а коханому вона подарує камінь. Найкоштовніший. Неймовірний і чистий, як їхнє кохання.