— Що відбувається? А? — Хвіртку відчинила, Іветті в очі заглядає.
— Де діти? — запитала Іветта і першою пішла до хати.
Нінуха підозріло насупилася, зірвалася з місця, попереду гостей добігла до хати, заступила двері.
— А що вам до моїх дітей? А? Ви хто тут така? Гроші привезли? Якщо ні, розмови не буде! Іч, що робиться? Ходять по мому двору, як хазяї! Ще й питаннями кидаються! Це я тут питання задаю! Гроші, питаю, привезли?
Іветта кивнула.
— А! — зраділа Нінуха. — Інша річ. — Від дверей трохи відійшла. — А нащо колгосп із собою привезли? Ми б удвох краще розібралися. По-нашому, по-жіночому.
— Як до хати запросите, то все пояснимо, — сказав Поспєлов.
Нінуха напружилася.
— Зараз… Тільки на дітей гляну. Чи готові гостей зустрічати.
— Ні, — Іветта жорстко. — Хочу першою їх побачити.
— А я, може, гроші спершу хочу побачити, а то, крім балачок — ніяких справ!
Поспєлов витяг із внутрішньої кишені куртки конверт, розкрив…
— Проходьте, гості дорогі! — так голосно заверещала Нінуха, що Поспєлов вухо долонею затулив.
«Дітей попереджає», — сумно констатувала Іветта. Повернулася до хазяйки, наказала жорстко:
— Тільки не заважайте мені, бо й копійки не побачите!
Подумки Іветта не раз уявляла собі головну сцену прощання Раї з рідною хатою. Спершу вона віч-на-віч поговорить із дівчиною, додасть аргументів, як побачить сумнів у її очах, Поспєлов тимчасом доб'є Нінуху несподіваними для тої перспективами, потім вони зберуть усю сім'ю разом, щоб діти попрощалися з матір'ю-п'яничкою і врешті покинули жалюгідний прихисток пороку і розпусти. І печалі. Та хіба буде твій порядок там, де тебе нема?
Іветта першою зайшла до холодної — шубку знімати зайве — кімнати, побачила переляканих зарюмсаних малих, що обліпили Раю, як мурашки цукрову грудку, розлютилася. «Чому ця істота живе? Чому живе?» — пульсувало.
— А вітатися хто буде? Я? — почула за спиною голос Нінухи.
— Добридень… — прошепотіла Рая, мала Яся всміхнулася й обхопила рученятами Раїну шию. Хлопці набундючилися, застигли і раптом усі троє зашморгали носами — ще мить, і розревуться.
Іветта всміхнулася якомога привітніше, забула про вивірені плани, підійшла до дітей, кожного по голівці:
— Привіт, привіт, добродії. А ми, як до вас їхали, Діда Мороза зустріли.
— Де?! — витріщив оченята хоробрий Едька.
— Та при дорозі сидів із подарунками. Санчата свої загубив. І шубу. І шапку. Ми його питаємо: «а вам до кого?» Він каже: «та до Раєчки з її малими братиками і сестричкою». А ми кажемо: «сідайте, нам теж туди». От і привезли його до вас.
Маленька Яся всміхнулася ще ширше.
— А де Дід Мороз? — запитала.
До кімнати ввійшов адвокат Поспєлов із двома великими пакунками — важкий, сива борода, окуляри круглі, як у Леннона. Ну точнісінько чарівний дідуган, тільки без червоної шуби.
— Ой! — захоплено вигукнув Едька. — Тьотька не збрехала!
Іветта всміхнулася сумно, жестом наказала Поспєлову поставити пакунки на стіл.
— Думаю, Діду Морозу відпочити треба… — дітям. До Поспєлова обернулася. — Ви, шановний, присядьте на диван, дух переведіть, а ми тимчасом подарунки роздивимося. Можна?
— Ну… Іветто… Як скажеш, — знизав плечима адвокат, не зміг підіграти.
Менші про все забули, навіть маленька Яся з Раїних рук вислизнула, до столу побігла, обліпили його, усміхаються недовірливо, заплакані очі горять. Тільки Рая так і лишилася посеред кімнати. Завмерла, голову опустила. Іветта не пропустила, малих притишує:
— Зараз, зараз… Маю спочатку виконати одне прохання.
Нінуху помітила — стоїть істота біля дверей, ніяк утямити не може, що в її власній хаті робиться і коли ті гроші врешті до її лап потраплять.
— Присядьте, Ніно, біля Діда Мороза… Він до вас розмову має, — наказала безапеляційно. Проконтролювала безжальним поглядом, щоб Нінуха все чітко виконала, і, коли вагітна врешті вмостилася поруч із Поспєловим, зиркнула на нього зухвало, хмикнула: «І що?!», Іветта врешті підійшла до Раєчки.
Дівчина зіщулилася, завмерла.
— Добрий день… — прошепотіла безпорадно.
Увесь тиждень після несподіваного наскоку чужої пані з фотографією красивого хлопця мільйони сумнівів і думок не рвали Раю на шмаття. Думок було всього дві, але і цим двом удалося виснажити дівчину своєю нескінченною пересваркою.
Одна шепотіла резонно, що все це Раї наснилося і більше ніколи не побачить вона красиву пані, від якої пахне мріями. Пані, певно, просто вихована людина — побачила Раю і не змогла їй у вічі сказати: «Вибач, мале нещастя! Хіба таку можна взяти в ту кімнату, де ліжко білим покрито, а на вікнах рожеві портьєри тріпотять? Це ж просто неможливо!»