Зупинилася посеред вітальні, театрально обернулася до дівчини, розкинула руки:
— Вітаю тебе у твоєму новому домі, Раєчко.
— І я вітаю, — буркнула Ангеліна.
— Дякую… — прошепотіла, мимоволі оченятами стрельнула: так пані голосно її привітала, що, певно, сина розбудила. Зараз вийде…
Кругла, як гарбуз, рум'яна тітка з добрими очима обійняла її, повела до пишної вітальні з картинами на стінах, із неї — у широкий коридор із книжковими полицями вздовж стіни. Одні двері минули, другі, треті… Урешті, нянька зупинилася перед четвертими дверима, штовхонула їх і вже не так радісно сказала:
— Ну що… Проходь… Ось він, твій закапелок… Сама впораєшся чи допомогти?
— Дякую…
— Що «дякую»?
Рая знизала плечима:
— А що треба робити?
— Тобі? Нічого! Працюю тут я! Відпочивай уже! — Нянька намагалася говорити привітно, та всередині, певно, сидів чорт-гризло, сміявся-розсмикував незрозумілу образу, штовхав назовні.
— Добре, — так беззахисно і покірно погодилося дівча, що Ангеліні стало соромно. Чого визвірилася? Малій і так, певно, непереливки, ще й вона штрикає?!
Зітхнула — ой-йой… Залишила пакети з обновками біля дверей, повела дівчину по кімнаті.
— Оце Іветта Андріївна для тебе кімнату підготувала — усе нове, щоби ти не думала… Ліжко з ортопедичним матрацом, щоби спина не боліла ніколи. Бач, яке широке? Розкинешся… Покривальцем м'якесеньким укриєшся і дивитимешся телевізор. От уже гарно хтось придумав, щоби великі пласкі телевізори на стіни чіпляти. І дивитися зручно, і місця не займає. А як не захочеш телевізора, так музичний центр собі слухатимеш. У Платона тих дисків… А ця шафа — для твоїх речей. От і є куди обновки складати. І не думай, що шафа завелика. Іветта Андріївна й не такі шафи вміє нарядами забивати до краю. А цю штуковину з великим дзеркалом звуть туалетним столиком, хоч мені це слово геть не подобається. От унітаз точно — «туалетний стільчик». А це… Коли я була малою, так у нашому селі жінки на такі комодики з дзеркалами «трюмо» казали. І на диван оцей оксамитовий непрактичний полуторний, що він тут — «канапе», казали просто «диван». Бо канапе — це бутерброд. У кутку стіл із комп'ютером. Як не розберешся, Платосик усе чисто розкаже. Ох же він у нас розумний у цьому ділі.
— А тут двері… — наважилося дівча, показало на невеликі двері біля широкого, вкритого невагомим покривалом ліжка.
— А тут твоя ванна кімната, — Ангеліна відчинила двері й увімкнула світло. — Душова кабінка, ванна і туалет із біде. Що таке біде знаєш?
— Так, — розгубилося.
— Ну і що це? — глузливо посміхнулася нянька.
— Знаю… — голову опустило.
Нянька зітхнула:
— Ну, добре, дитино. Допомогти тобі речі у шафу поскладати?
— Дякую… Сама…
— От і добре. Обживайся. У ванній — рушники і халат. Піду Іветті Андріївні ванну приготую, а потім зайду.
— Коли? Скоро?
— А чому питаєш?
— Щоб устигнути… речі поскладати.
Нянька всміхнулася сумно.
— Ох, дитино-дитино… Хіба ж я перевірятиму? Як не поскладаєш, сама складу. Ти тепер — пані. Звикай. Зараз ванну хазяйці приготую і їсти тобі принесу. Ти ж бо не їла з ранку.
Рая знітилася, щоку до плечика гострого притулила.
— Та хай… Зранку вже.
— Яке там «зранку»… Принесу. Дивись мені, не засни голодною…
Нянька покотилася до дверей. Рая сіла на ліжко й завмерла. Ще хвилину тому обережно ступала за Ангеліною слід у слід, ніби за крок вбік — кара, із настороженою цікавістю роздивлялася те ліжко, шафу, щось середнє між кріслом і диваном, що звалося канапе, дзеркало… Дзеркало! І ванна своя? Біде якесь… Телевізор величезний. Хоча б не зламати, а то натисне не на ту кнопку… Музика. «Хоч би тітка скоріш пішла», — стрибали думки. Ох, вона тоді… У кожну шухлядку позаглядає! Перед дзеркалом покрутиться! Рожевих портьєр торкнеться. На світлині, що її пані показувала, вони здавалися такими прозорими, а тепер здаються такими цупкими — певно, бо ніч? А килим же який! Білий! І меблі всі білі лаковані… Провела долонькою по пухнастому покривалу. Озирнулася до портьєр. Ні! Рукою не дотягнеться, а підвестися і підійти — страшно. Заклякла на ліжку, тільки очі — то на шафу, то на туалетний столик, то на телевізор…
«Речі ж поскладати!» — згадала. Підвелася, насторожилася, ніби з кожного кута за нею камери стеження. Обережно відчинила шафу і розгубилася: це ж скільки нарядів треба накупити, щоб повна шафа…