Іветта перехопила дивний погляд сина, підвелася першою, заспішила до рожевої кімнати.
— Раєчко! — гукала голосно, випереджаючи можливий небажаний розвиток подій. — Раєчко…
У рожевій кімнаті дівчина відвела погляд від дзеркала, похапцем побігла до вітальні. У темному коридорі наштовхнулася на Іветту з Платоном.
— Вибачте…
Іветта ввімкнула в коридорі світло, критично глянула на розгублене дівча в розкішній білій сукні, демонстративно-захоплено сплеснула руками.
— Як же тобі пасує ця сукня, Раєчко! Чи не так, Платоне?
Платон серйозно кивнув:
— Я теж не ношу взуття.
Іветта глянула на Раїні ноги й аж почервоніла від гніву: дівчина так і не наділа прозорих сріблястих колготок і не взула білих лакових черевичків.
Розділ 5
Зранку тридцять першого грудня Ліда перебрала весь гардероб — не те, не те, не те… Три дні за містом наодинці з коханим. Новий етап їхніх стосунків. Первозданна тиша. Біле з сосновою зеленню за вікном. Вона добиратиме бежево-шоколадні кольори. Тепло. Ніжність. Тільки трішечки молочно-білого — аж ніяк не сніжно-білого. Можливо, шалик, рукавички…
Стас ще спав, коли Ліда зібрала дорожню сумку — все для себе й коханого, помчала до непримітної крамнички, бо хоча Стас і казав, що замовив і оплатив абсолютно все, включно з розкішною новорічною вечерею, та Ліда надумала прихопити пляшечку рідкісного французького коньяку «Менует» із нотками квітів і ванілі, а продавався він тільки у схожій на сільську французьку таверну крамничці аж на Куренівці, тож Ліда поспішала, бо Стас попередив: треба виїхати не пізніше як об одинадцятій.
На десяту в Лідиній сумці, крім коньяку, банки ікри, бельгійського шоколаду і в'яленої конини, яку так полюбляв Стас, лежав ще й диск із музикою Альфреда Шнітке. Ліда випадково побачила його в музичному салоні у «Глобусі» на Майдані, куди на зворотному шляху забігла, щоб красиво спакувати коньяк і продукти. Згадала початок їхнього роману, збентеження Стаса, який соромився зізнатися, що не чув про Шнітке. «Господи, як же все чудово! — раділа. — Тиша, ми тільки вдвох. Ми врешті вдвох послухаємо цю неймовірну, збудливу музику… І полетимо… Прямісінько в рай…»
У душі — не тоскна скрипка. Звуки візерунками. Примчала додому весела, збуджена вкрай, обцілувала Стаса. Мій, мій! Обожнюю! Скоріше звідси! Він підхопив її на руки, закружляв.
— Ти навіть не уявляєш, як я люблю тебе, — шепотів. — Усвідомлення того… що ти поділяєш… усі мої радощі… так відверто… я божеволію від тебе…
Ледь на дивані не залишилися, бо вже й одяг почали стягувати, та Стас глянув на годинник, підхопився — і вони кинулися до «тойоти».
Автівка виїхала за місто рівно об одинадцятій. Ліда сиділа поруч зі Стасом, дивувалася: незвичне радісне збудження не відпускало. Радувало все: зелені ялинки, кучугури снігу на узбіччях, тонкі, рвані вітром нитки диму з димарів сільських хат, плямистий кінь біля двору, білі простирадла засніжених полів і закутані баби, що тупцювали при дорозі з грибами, яблуками, солоними огірками й березовими віниками, — хтозна, що кому на Новий рік знадобиться.
За годину «тойота» повернула з траси в густий ліс — трохи розступався тільки заради вузького шляху вглиб.
Ліда затихла, зачудувалася. Яка ж неймовірна велич і чистота. Така логічна і досконала, що професорська донька раптом засоромилася себе, своїх душевних гризот, своїх поганих думок, ніби вони руйнували красу глухого лісу, де тиша не обривалася пташиними скриками, а лише поступалася новим гармоніям. «Яка… музика!» — вразилася. Тієї ж миті лобове скло «тойоти» заліпило снігом, наче Бог сніжку кинув. Стас — по гальмах. Ліда зіщулилася від страху, розгублено подивилася на чоловіка.
— Білки… — усміхнувся Стас. — Ходімо… Скло розчистимо…
Так, білки-нахаби! Без страху влаштували на соснах переполох, від того сніг із гілок — додолу лавиною.
«І чого я відтягую? — раптом подумала Ліда. — Навіщо вручати Стасу подарунок рівно опівночі? Це місце — неймовірне. І зупинилися ми не випадково. І білки — не випадково! І все — не випадково».
— Стасе! — крикнула чоловікові. — Я хочу вручити тобі свій подарунок.
— Тут? — здивувався.
— Так! Саме тут! Тут — ми самі. Немає стін, даху… Ніяких обмежень і заборон! Це ж так чудесно!
— Ніяких обмежень і заборон? Я обожнюю тебе, Лідо! Ти читаєш мої думки…
— Тільки так, коханий! Чи може бути інакше? — побігла до нього.
Ухопила обома руками його плече, обійняла…