— Тонєчко! Залиш мені хоч краплю кампарі!
— Олесику! Сподіваюся, ти подбав про музику?
— Ні, тільки не класику. Що за фігня, люди? Ми приїхали відриватися!
— Повідомляю всім, хто мене не знає: під час сексу я матюкаюся.
— Це природно!
— Так, ми поважаємо все природне.
— Я би сказала, ми — втілення всього природного і нормального.
— А в мене тост!
Ліда смикнулася, одним ковтком вихилила келих вермуту. Тост? У Стаса тост?
Відірвала погляд від стінок келишка, у який витріщалася затято. Полохливо зиркнула на Стаса. Чоловік підійшов до Ліди, обійняв її, усміхнувся дияволом, підніс угору келих.
— У мене тост, панове! — повторив пафосно. — Ми бажаємо товариству нескінчених трансформацій, що породжували б нові і нові варіації на одну й ту саму вічну тему. Бо, погодьтеся, весь час міняти свою кохану дружину на одну й ту саму свінґер-партнершу — це те саме, що завести коханку. Тупа дискредитація геніальної ідеї. Ми з Лідою — проти. Ми — за…
— Експансію! — вигукнула Тоня. — Я тебе обожнюю, Стасе!
— Прошу до столу, — у вітальні виник офіціант.
Стас довів Ліду до столу, галантно відсунув стілець, допомагаючи дружині зручніше сісти, присів поруч, поклав на Лідину тарілку ложку грецького салату.
— Я не помилився? Ти ж любиш грецький, кохана?
— Дякую…
Салат? Оливка в горлі… Ліда повільно повела поглядом по лицях, наче багнюкою ялозила.
«Вдавіться! Я хочу, щоби ви всі вдавилися і померли! Мені однаково, як це буде. Я навіть не заплющуватиму очі й не жахатимуся, коли ви почнете кашляти й задихатися, — божеволіла подумки. — Раз за все життя забуду, що лікар. Нізащо не допоможу. Помріть усі! Крім Стаса…»
Згадка про чоловіка не зупинила моторошний потік. Перед очами весела компанія: «Ось вони їдять з апетитом, сміються, давляться великими шматками стейків із кров'ю. Мало крові! Мало… Ось вони червоніють — зле! Хапаються за келихи, намагаючись запити криваве м'ясо, та марно. Марно! На підлогу! Кашляйте і здригайтеся в судомах. Надто далеко… заїхали! Навкруги тільки ліс. „Викличте лікаря!“ Лікаря? А де взяти лікаря посеред лісу? Надто далеко зайшли! Здохніть же всі природною смертю. Здається, вам подобається все природне! Усі здохніть. Крім Стаса… Стас — ні до чого! Він просто не розуміє. Обсидіан! Чорний камінь надії. Він змінить мого коханого. Він… А якщо не змінить? Уже кілька годин на пальці, поруч з обручкою. Обман? Навіщо ж ти брехала, дівчино з ювелірного бутика? Навіщо Ліда наділа ці дурні сережки з лазуритом? Невже обман? А якщо Стас не має дурних намірів? Так теж може бути… Якщо компанія цих дурнуватих свінґерів — це нормально? Вони ж нікого не вбивають, а от вона… Вона тільки-но палко бажала смерті кожному з них. Значить, ненормальна — вона?»
— Їж, кохана. Тобі знадобляться сили, — прошепотів Стас.
— Добре, — відповіла спустошено. «Сон… Усе це сон…»
Їй дістався лисий Олесь. За ним дебелий дядько років сорока. Третім став рухливий, як сперматозоїд, білявий хлопець років двадцяти.
— Bay! Лідо! Я Ерік! Ти станеш моєю останньою жінкою в цьому році! — махнув їй.
«Сон… Це сон. Тікати!»
Ліда підхопилася надто жваво. Кампанія розцінила по-своєму, розвеселилася.
— Чого чекаємо, панове? Розпочнімо?
— Так, жінки рвуться…
Білявка вискочила перед кампанією, жестом попросила уваги.
— Друзі, сьогодні Новий рік. Тому діймо так… — подивилася на годинник. — Друга дня. Чудово. До третьої дня — «намбе ван»! Із третьої до п'ятої — розважальна програма у вітальні. Обіцяю, буде цікаво. Із п'ятої до шостої — «намбе ту»! Із шостої ми знову чекаємо вас у вітальні. Святкова вечеря, розваги і веселощі аж до десятої. Із десятої до одинадцятої познайомтеся зі своїм останнім партнером цього року. Але вже надто не затримуйтеся. О пів на дванадцяту ми починаємо новорічні розваги до ранку! Супер? Так?
— Е ні, ні! — запротестував Стас. — Пощадіть! Ми з Лідою ще не розклали речі. У вас буде година, а нам… і нашим партнерам?
Олесь збуджено глянув на Ліду, крикнув білявці:
— Ганнусю! І чого стоїмо? Швидше покажи людям номер!
«Сон… Це сон».
У номері Ліда кинула на ліжко сумку й запакований разом із продуктами коньяк, мовчки залізла під душ.
— Лідо! Не переймайся! Потім усе порозкладаємо, добре? — почула голос Стаса.
— Добре…
— Я побіг?
— Біжи… — прошепотіла.
Стас зазирнув до ванної кімнати, прискіпливо глянув на Ліду й раптом сказав:
— Ти ж не цілуйся… у губи…