— Я теж хочу спати, — сказав Платон. — Добраніч, мамо. Завтра можна буде одружитися?
— Добраніч, синку. Поговорімо зранку, — якомога спокійніше відповіла Іветта.
Обійняла сина, поцілувала в щоку і, коли двері Платонової кімнати зачинилися, стрімко — пожежа! — подалася до своєї спальні. Замкнула двері й тільки тоді розридалася тихо і гірко.
— Мамо… — шепотіла, мов божевільна. — Не можу більше! Дай мені сил!
Присіла біля столика — ніяк не заспокоїться. Думки в минуле понесли. 1958 рік. Обліплений мухами барак для переселених на околиці забутого Богом, часом і владою казахського містечка Абакумівка. Мама, уже не розплющуючи очі, шепоче: «Марто! Хай Іветта принесе мій мереживний комірець. Я мушу мати пристойний вигляд, коли прийде лікар»… Ось дев'ятирічна Іветта з жахом спостерігає за старшою сестрою Мартою: яка ж вона смілива! Стала біля труни, нахилилася до мами, поцілувала її в німі вуста, приклала до маминих грудей мереживо: «Ти така красуня, мамо!»… Ось Марта штовхає малу Іветту до вагона, шепоче грізно: «Тільки посмій зістрибнути! Мамі пожаліюся!» — «Мама померла! — плаче Іветта. — Навіщо ти відсилаєш мене до тітки, Марто?» Старша сестра обнімає її, очі сухі: «Плачеш? Мама помирала — і не плакала! І ти не смій! Бо пропадеш!»
Іветта завмерла. Тремтячою рукою витерла сльози, прошепотіла затято:
— Не буду, Марто. Царство небесне…
О восьмій ранку першого січня, коли звичайні громадяни лишень укладалися спати, Іветта Андріївна Вербицька прямувала до клініки, щоб перевірити стан хворих і тверезість чергового медперсоналу. Вранішнє порожнє місто скидалося на забуте горище, завалене скринями, комодами й шафами, переповнене секретами, таємницями й справжніми кістяками. Іветта йшла безлюдною вулицею, та морозне повітря не бадьорило — розслабляло думки — і тіло. Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися. Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її.
Іветта озирнулася — нікого. Видихнула, опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом — й Іветта Андріївна Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й бідами бабусю.
Розділ 6
На ранок першого січня Ліда збила температуру і хоч заслабла вкрай, але почала збиратися до матері. П'яний Стас хропів на килимі. Як ото горлав під куранти: «Моє бажання… Я бажаю…», так щось пробурмотів собі під носа, запив бажання горілкою й мовчки завалився. І досі не очуняв.
Ліда не розуміла, та й не намагалася зрозуміти, що її спонукає, чому цього ясного ранку вона так настирливо натягує одяг на спітніле хворе тіло. Інстинкт самозбереження штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причетність до фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю.
Сережки з обсидіаном прихопила. Подарунок Іветті. Привід. А можна й без приводу. Ліда привітає маму й брата з Новим роком, нянька заварить трави і до вечора приведе до ладу її дурне, податливе, жадібне до оргазму з незнайомими чоловіками тіло й безпорадні полохливі думки.
Одяглася. Вирішила поновити сили черговою пігулкою, та руки тремтіли — ніяк не відшукати потрібної. І дурне в голову. Поставила перед собою великий скляний кухоль, повідкривала всі упаковки з пігулками, повкидала всі ліки з аптечки до кухля. Як усі разом випити — так і дух геть.
— Температуру зіб'ю! — сміялася власним дурним думкам. — До остаточного, повного нуля!
Рукою смик — кухоль додолу. Навколо п'яного Стаса — наче хто святкове конфетті по килиму розсипав. Зіп'ялася на ноги й пішла до матері.
Двері відчинила Ангеліна. На Ліду глянула — й очі на лоба.
— Лідусю, дитино, що з тобою? Гориш! Гориш, люба.
— Не помру, — прошепотіла Ліда. — Нумо, нянько. Лікуй мене своїми травами. Із тобою до вечора побуду.
— Ой, святі-грішні, — зітхнула нянька. — А ще лікарка!
— А де мама? Як Платон?
— Доброго ранку, — почула від дверей вітальні.
Ліда озирнулася. На порозі стояло невисочке худе дівча — коса довга, очі насторожені, на зап'ястку смішна золота браслетка теліпається.
Ангеліна заметушилася.
— Раюшко? А ти чого оце так рано встала? Ішла би ще відпочивати, а ми тут…
Дівча губку закусило, кивнуло і вже ступило крок, та Ліда раптом почервоніла до скронь, відштовхнула няньку.
— Ти… звідки?! — прошипіла так люто і вороже, що Ангеліна пополотніла.
— Та мовчи, Лідусю! Зараз я тобі все поясню. Це ж наша Рая… Вона тепер…