— Киш… — слабо прошепотіла Ліда, та кіт навіть голови в її бік не повернув.
Пригнувся, — пузо до землі, — пішов в обхід щурячого війська, добираючись до батареї довгим, та, мабуть, логічним для себе шляхом. Щури заворушилися, засмикалися, та не розбігалися.
— Тікайте… — чогось схлипнула Ліда.
Кіт напружився, рвучко випростав передню ліву й миттєво зачепив кігтями дурне щуреня. Ще мить — перехопив би зубами і дременув світ за очі, та щуряче військо раптом смикнулося, перетворилося на монолітну масу, хлюпнуло на кота з усіх боків, — топило у сіро-коричневому болоті, гризло й рвало, і за кілька довгих, як життя, хвилин від рудого боцмана на підлозі лишилася тільки гола обгризена щелепа з гострими білими зубами. Ліда й поворухнутись не сміла. Ніби вона наступна. «Жах! Який жах! Яка… музика». Раптом щури нашорошилися і за мить — жодного біля батареї. Ліда скосила очі й побачила волоцюгу.
— Ви… Ти ж де так довго?.. А тут… щури кота розірвали!
Він роззирнувся, побачив котячу щелепу, недбало віджбурнув, відкинув капюшон — молодий. А Ліді здавалося, немічне-старе. Усміхнувся скептично, звідкілясь два ящики руба — сідай! Із пакунка на саморобний столик — пляшку горілки, консерви, хліб… «Антисанітарія!» — констатувала професорська донька. Упала на ящик біля батареї, і тільки здивувалася, як ті ноги й досі тримали.
— Зараз вип'єш, язик розв'яжеться. — Уже наливав із пляшки, різав хліб.
— Навіщо?
— Я думав, тобі вуха потрібні. Виговоритися. Ні? — простягнув їй склянку з горілкою.
— Ні!
— Не бреши. У тебе очі неприкаяні. Пий!
Ліда випила, схлипнула:
— Нічого в мене не виходить. Нема куди подітися… Чоловік не простить — покине, мама — іншу… на моє місце! А воно — моє!
— Не біда. У тебе гроші є. Не пропадеш.
— Гроші? То пусте. У мене… У мене оргазм був! Вперше! Із геть чужим мужчиною…
— Гуляща?
— Ні. Чоловік… так хотів. Щоби я…
Чоловік розсміявся:
— Не все кажеш! Не від того неприкаяна…
Ліда завмерла, здивовано подивилася на нього:
— А ти… Як ти можеш жити, коли тебе всі покинули? Це ж — смерть…
— Я сам усіх покинув, — сказав. Знову налив. — Вони думають, що вигнали мене, а я сам їх покинув.
— Сам? — Ліда проковтнула горілку, розсміялася. — Яка несподівана перспектива! Сам! Ні! Не хочу! Я хочу, щоб вони любили мене. Розумієш? Тільки мене. Я заслужу…
— Це в наймах любов тре’ заслужити…
— Маячня! Ти просто не розумієш!
— Ти просто всього не кажеш!
— Та хто ти такий, щоб я тобі!.. Ти взагалі знаєш, хто я? Я — Лідія Вербицька! Справжня Вербицька!
Волоцюга примружив око, уважно глянув на професорську доньку.
— Що, серйозно? А схожа на сироту…
Стас очуняв першого січня о п'ятнадцятій нуль-нуль за київським часом. Розплющив очі й усвідомив — голову не підвести. Перевернувся на живіт. Потроху-потроху — до дивана. Усівся. «Білочка» не била, та і ясних думок теж не було. Не розгубився: хіба вперше?! Довірився інтуїції й досвіду — чарка горілки, огірок. Двадцять хвилин — і хоч на Олімпійські ігри. У голові прояснилося так безжально, що Стас навіть пошкодував. Краще б голова й далі боліла! Не згадувати б. Готель у лісі, свінґери, гола училка з сухою шкірою.
— Були б у мене діти, я б їх до школи не віддав, — пробурмотів недобре.
Озирнувся — а дружина де? Тихо. На килимі пігулки різнокольорові — не менше з півсотні. А-а-а… Схаменулася, стерво! Жити не хочеш? А й добре. Не живи. Стас учора опівночі під куранти загадав: подохне — він поплаче, не подохне… Що?! Не встиг. Куранти стихли.
Стас налив собі ще, усівся на килимі серед пігулок, мізки врешті почали аналізувати події й пропонувати перспективи. Перше — прибрати пігулки, бо якщо Ліда справді вирішила сказати світові «покидаю тебе назавжди», навряд їй дістане розуму зробити це… природно. Обов'язково утне щось екзотичне, менти з питаннями набіжать, а пігулки на килимі — ну просто факти про наміри. Чи хай валяються? Як факти про наміри? А що, коли вона повісилася чи втопилася? Тоді до чого тут пігулки? Зібрати! Друге — алібі. Про всяк випадок зателефонувати Олегові й покликати на преферанс. Третє… Дідько, та де вона?
О четвертій Стаса більше хвилювало, де Ліда, а не що з нею. Олег приїхати відмовився, тільки пробурмотів, котяра, що життя прекрасне.
О п'ятій Стас уже не бажав Ліді смерті. Хай би знайшлася.
О шостій вечора наступив на горло власній пихатості й зателефонував Ліді. Мобільний не відповідав.