— Ти такий розумний, ти зумів скористатися тим, що нічого не коштує, — сказала вона. — Якби ж я так могла.
— Та де тобі, — скривився батько. — Ти дуже тупа. А ось Майкові я розповім, бо він же колись долучиться до мого бізнесу.
Не звертаючи уваги на Матильду, він повернувся до сина й сказав:
— Я люблю купувати машини в тих дурнів, які так різко перемикають швидкості, що там усе зношується й страшенно тарахкоче. Беру таку машину запівдарма. А потім тільки змішую оливу в коробці передач з тирсою, й вона працює, як лялечка.
— І скільки вона так працюватиме, поки знову затарахкоче? — поцікавилася Матильда.
— Доки покупець від’їде якнайдалі, — вишкірився батько. — Кілометрів на сто.
— Татку, але ж це нечесно, — обурилася Матильда. — Це шахрайство.
— Чесно ніколи не розбагатієш, — відповів батько. — Клієнти для того і є, щоб їх дурити.
Містер Вормвуд був щуроподібним коротуном зі щурячими вусиками, з-під яких стирчали зуби. Він любив носити яскраві картаті піджаки з жовтими або салатовими краватками.
— А ось візьміть, скажімо, кілометраж, — вів далі він. — Той, хто купує вживану машину, насамперед хоче знати, скільки вона проїхала кілометрів. Згоден?
— Згоден, — погодився син.
— Отож я купую стару таратайку, на спідометрі в якої понад двісті тисяч кілометрів. Дістаю її запівдарма. Але ж ніхто її в мене не купить з таким кілометражем, правда? А зараз не можна просто зняти спідометр і підкрутити на ньому цифри, як це робилося років десять тому. Там так усе зафіксували, що нічого не зробиш — хіба що ти годинникар абощо. То що я маю робити? Добре помізкувати, хлопче, от що.
— Як це? — здивувався Майкл. Він, здається, успадкував батькову любов до шахрування.
— Сідаю й міркую, як можна перетворити показники кілометражу з двохсот тисяч на десять, не розбираючи спідометра? Ну, таке можна було б зробити, якби дуже довго їхати заднім ходом. Цифри тоді зменшувалися б, правда? Але хто ж це їхатиме машиною задом наперед багато тисяч кілометрів? Це ж неможливо!
— Неможливо, — погодився малий Майкл.
— Отож я чухаю потилицю, — сказав батько. — Сушу голову. Маючи таку добру голову, як у мене, гріх нею не користуватися. І раптом мені стріляє відповідь. Я це відчув миттю, повір, точнісінько, як той розумник, що винайшов пеніцилін. «Еврика!, — вигукнув я. — Знайшов!»
— І що ти, тату, зробив? — запитав син.
— Спідометр, — пояснив батько, — працює від тросика, з’єднаного з переднім колесом. Отож я насамперед від’єдную той тросик від колеса. Тоді беру швидкісний електродриль і під’єдную його до тросика таким чином, що коли дриль обертається, то крутить кабель назад. Розумієш? Стежиш за ходом думки?
— Так, тату, — відповів малий Майкл.
— Ці дрилі крутяться з шаленою швидкістю, — вів далі батько, — тож коли я його запускаю, то цифри на спідометрі зменшуються у фантастичному темпі. Завдяки швидкісному електродрилю я за кілька хвилин позбуваюся п’ятдесяти тисяч кілометрів. А як усе закінчую, то машина має пробіг усього десять тисяч кілометрів і її вже можна продавати. «Майже новенька, — кажу клієнтові. — Проїхала якихось десять тисяч. Належала одній старенькій пані, що тільки раз на тиждень їздила нею до крамниці».
— Ти справді можеш зменшити кілометраж електродрилем? — перепитав малий Майкл.
— Я ділюся з тобою професійними таємницями, — попередив батько. — Тому, дивись, нікому не розпатякай. Ти ж не хочеш, щоб мене запроторили в тюрягу?
— Жодній душі не скажу, — пообіцяв хлопець. — І багато машин ти так «відремонтував», тату?
— Кожнісіньке авто, з яким я маю справу, проходить цю обробку, — зізнався батько. — Кілометраж завжди доводжу до десяти тисяч або й менше, і лише тоді пропоную машину на продаж. І я це винайшов сам, — гордо додав він. — Заробив на цьому море грошей.
Матильда, яка уважно все слухала, сказала:
— Тату, це ще гірше, ніж та тирса. Це неподобство. Ти обманюєш людей, які тобі довіряють.
— Якщо не подобається, то не їж тоді в цій хаті харчів, — обурився батько. — Їх купували за ці гроші.
— Це брудні гроші, — обурилася й Матильда. — Я їх ненавиджу.
На батькових щоках виступили дві червоні плямки.
— Та хто ти така, — крикнув він, — архієпископ Кентерберійський чи хто, щоб читати мені проповіді про чесність? Мала дурна нахабо, ти ж найменшої гадки не маєш, про що йдеться!
— І справді, Гаррі, — втрутилася мати. А Матильді вона сказала: — Як ти смієш так розмовляти з батьком?! Тримай свого брудного язика за зубами й не заважай нам спокійно дивитися тєлік.
Вони сиділи у вітальні перед телевізором, тримаючи на колінах вечерю. Це була так звана «телевізійна», тобто готова, вечеря в м’яких алюмінієвих посудинах з перегородками, окремо для смаженини, вареної картоплі й горошку. Місіс Вормвуд плямкала, не зводячи очей з екрану, де показували американську мильну оперу. Це була дебела жінка з фарбованим у яскраво-біле волоссям, хоч біля коренів воно мало рудий мишачий відтінок. Була вона густо намазюкана косметикою і мала неоковирно розбухлу фігуру — з тих, що, здається, стягнені пасками власної плоті, які не дають тілу остаточно розвалитися.
— Мамо, — запитала Матильда, — ти не проти, щоб я вечеряла в їдальні, де я зможу почитати?
Батько гостро на неї зиркнув.
— Я проти! — гаркнув він. — Вечеря — це родинна традиція, й ніхто не встає з-за стола до самого кінця!
— Але ж ми не за столом, — зауважила Матильда. — Ніколи там не сидимо. Ми завжди їмо з колін і дивимося тєлік.
— А що такого поганого в тєліку, хотів би я знати? — прискіпався батько. Голос у нього раптом став тихий і погрозливий.
Матильда не ризикнула відповісти й промовчала. Відчувала, як у ній закипає злість. Вона знала, що негарно ненавидіти рідних батьків, але їй було дуже важко позбутися цього відчуття. Книжки розкривали перед нею життя, якого вони ніколи не бачили. Якби ж їм хоч трохи почитати Діккенса чи Кіплінґа — тоді б вони швидко збагнули, що в житті буває і щось краще, ніж ошукування людей та сидіння перед телевізором.
І ще одне. Їй не подобалось, коли її постійно називали дурною та тупою, хоч вона й знала, що це не так. Злість у ній закипала й закипала, і, лежачи того вечора в ліжку, вона для себе вирішила — щоразу, як батько чи мати ставитимуться до неї по-свинському, давати їм відкоша. Одна-дві маленькі перемоги допоможуть їй терпіти їхній ідіотизм і не збожеволіти самій. Не забувайте, що їй ще не виповнилося й п’яти років, а такій малечі дуже не просто здобувати очки в боротьбі з усемогутніми дорослими. Проте вона твердо вирішила стояти на своєму. І першою жертвою, після всього того, що було перед телевізором, мав стати батько.
Уранці, якраз перед тим, як батько мав вирушати у свій паскудний гараж зі старими машинами, Матильда прослизнула в гардероб і взяла там капелюха, якого він щодня надівав на роботу.
Їй довелося ставати навшпиньки та ще й простягати вгору ціпка, щоб підчепити капелюх з гачка — і все одно їй ледве вдалося це зробити. Капелюх мав форму плаского пирога з сойчиним пером за стрічкою, і містер Вормвуд дуже ним пишався. Він вважав, що в капелюсі має вигляд хвацького франта — особливо коли надівав його трохи набакир і на додаток був у своєму крикливому картатому піджаку та в зеленій краватці.
Матильда, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — тонесенький тюбик з суперклеєм, старанно витисла цівочку клею довкола внутрішнього краю капелюха. Тоді обережно почепила ціпком капелюха назад на гачок. Вона ретельно вирахувала час здійснення цієї операції і завершила її саме тоді, як батько вставав з-за стола після сніданку.