Стародавній монастир колись давав притулок багатьом черницям; із часом він підупав, з одного крила було цілковите розвалище, тільки рештки даху з нього звисали над прогнилими підлогами; у тому, що зосталось, місця було аж занадто, чимало келій, незаселених уже багато років, так що сестрички, яких пригнали сюди з Мінська, вибрали тільки кілька приміщень поруч і там проводили час у молитвах, намагаючись бодай трохи прогріти холодні й мокрі мури. Мені вони дали келію збоку, аби випадково Михалевич, який досі там владарював, не знайшов мене й не почав ставити зайвих питань, чого і я, зрештою, боялась. Отак моє прибуття приховали від ката, я ніколи з ним віч-на-віч не стикалася, тільки бачила його здалеку, через вікно. Бо й що б я могла відповісти, якби йому мою долю захотілося дослідити? Я вже достатньо боялася, що одну із сестер, яка колись була в оршанському монастирі, на спогади потягне, що вона почне розпитувати про цю чи ту сестру, про вишивку чи про якусь ікону… Я сиділа в келії і казала собі: Думай, дурепо, думай зараз, бо як запитають, то запізно буде. Стукіт. Входить Макрина Лоскутовська, рідна сестра ігумені, і каже: Зимно в монастирі, на Троїцькій горі в Мінську в нас ніколи такого холоду не було… Але що вдієш, Господь Бог по-різному нас випробовує, цього року холодом. І подає мені довгий китайковий халат на ваті. Вона мені власний халат віддала, щоб я в келії не промерзла до мозку кісток, тому до скону пам’ятатиму її ім’я — Макрина Лоскутовська, милосердна душа, яка стояла переді мною з тим халатом — по верху чорним, на вилогах золотистим, згода, трохи протертим, старим, а все ж таки подарованим від серця, — і коли вона стояла отак, китайковий халат тримаючи в обох простягнутих на всю довжину руках, вона була наче свята Вероніка з хусткою, як свята Франциска Римська, яка бідним віддала весь дорогий одяг, але якимось дивом усім здавалося, що вона ходить у найпрепишніших златоглавах й атласах; так і цей китайковий халат, внизу дещо протертий, із вибляклими полами, здавався мені в її руках ангельськими шатами, божественним стихарем, із якого виходить велике проміння і пронизує кам’яні мури. На очі мені навернулися сльози, і я прийняла цей дар так, немовби мене самі милосердні святі вбрали в дорогі шати на весілля з Нареченим.
Отак уперше у своєму житті я поселилася в монастирі, хоч і у схованій келії, та все-таки відчувала, що мій Наречений поруч, що, коли я до сну відходжу, він мене оберігає, як пастир, що будь-якого звіра прожене: чи то вовка жорстокого, чи цапа смердючого, чи могутнього ведмедя. І я молилася: Якщо ти мене, Господи, крізь браму пропустив, не виганяй, якщо ти мені прийти до Себе дозволив — не відштовхуй, якщо ти до святого згромадження дозволив прослизнути — не викидай копняком. Я вестиму життя найскромнішої сестрички, виконуватиму найважчу роботу й найгірші послуги в монастирському обійсті з усмішкою на обличчі, тільки дозволь мені, дозволь мені, дозволь мені залишитися!
Ще два дні я жила в цьому щасті; ми багато розмовляли, а я про всяк випадок записала всі імена та прізвища сестричок — духовні та світські, у дівоцтві, а крім того, ранги та титули їхніх переслідувачів. Настане час, — так їм пророкувала, — і треба буде виставити рахунок за ваші страждання, а невідомо, чи багато з нас ще залишиться в живих, чи ти, сестро, не ляжеш у могилу, покалічена або отруєна, чи ти, матінко, не опинишся в Сибіру, батогами гнана. Тоді, якщо Бог дасть пережити, я зможу свідчити, як до вас ставилися схизматики. Ми домовилися, що я не з’являтимуся на молитвах, за якими наглядає Михалевич, тоді я всі визначені статутом молитви повинна відчитувати в келії; я сиділа там тихенько, як миша під віником, і перебирала намистинки вервиці, а вони десь там далеко співали, і так солодко мені було, так солодко, бо, ловлячи вухом мелодію, сама з ними в душі підспівувала, і ми — хоч і розділені — були єдиним цілим. І так уже завжди буде, — казала я собі. Але не судилося.