На третій день викликає мене наставниця Лоскутовська, сестра тієї Макрини, що мені китайковий халат подарувала, і премило запитує, на скільки я хочу зостатися, куди далі мандрую і з якою метою. Я щось відказала, щось наплела, очі опустила. А вона й далі запитує: Ти в Орші, сестро, була, звідти до Вільна, а з Вільна знову до нас? Я кажу, що спеціально принесла новини про тих, що в нашому віленському монастирі були, що крім цього нічого мені не треба, хіба, може, невеличкого куточка поруч з іншими василіянками. Вона ж, премило киваючи головою, то з одного боку заходить, то з другого, і так мене обкручує, і сяк морочить, що врешті-решт запитала про василіянський статут — і тоді я зовсім остовпіла. Я щось бурмочу, бубоню, а вона наступні ставить запитання. Який гімн у це свято, який псалом у те, о котрій годині такий антифон чи інший, одне запитання за другим, наче батогом шмагає. У мене в горлі пересохло, а вона: Різні тут ходять волоцюги, різна гадина з трясовини виповзає, треба бути пильними. Хто і навіщо тебе сюди прислав? Семашко? Зубко? Михалевич замислив тебе своєю шпигункою зробити? — вона випросталася за своїм столом, спершись об стільницю кісточками стиснутих кулаків, і заверещала: Ніяка ти не василіянка! А мені дрож пройшов усім тілом. Я василіянка, — почала, — один бернардинець мене, соромно сказати, спокусив і попутав, я… Однак вона не дозволила мені закінчити та на раз-два наказала вшитися з монастиря назад до москалів. Заплакана, я попрощалася лише з її рідною сестрою Макриною і ще з одною милою сестрою, тією, яку в перший день побачила біля брами, коли вона з мотикою в полі працювала, і пішла куди очі ведуть.
Однак недалеко я зайшла, заледве до Кобильника, де, зголодніла та втомлена, присіла перед дерев’яною церковцею, — і вкотре добрий Господь Бог послав мені свого ангела, який просто до мене привів старшого шляхтича. Цей шляхтич на прізвище Галко, побачивши стару жінку в чернечій одежі, запорошеній подорожньою курявою, запитав мене, чи я, бува, не збилася з дороги, — а я одразу ж вибухнула плачем. Дорога? Яка ж це мені дорога писана? Пане, я василіянка, з монастиря в Мяделі втекла з московських рук! А він роззирнувся і просичав: Не тут! І запросив мене до своєї карети.
Цей Галко мав неподалік досить великий маєток, у якому мені судилося провести наступні дні. По дорозі я вже йому і те, і се встигла розповісти, ми наближаємося екіпажем до під’їзду, а він до слуги Миколи каже: Кланяйся в пояс, ми святу мученицю в домі приймаємо. Одразу ж виходить дверима дружина Галкова, а чоловік до неї східцями, сопучи, вибігає, а обличчя його все аж світиться, як калачик, щойно з пічки вийнятий, і каже: Анелю, я мав привезти з Кобильника муар і сукно, а везу тобі мученицю наших часів. На що вона тільки руку до вуст підносить, шаріється й каже: Але як? Але як, Костянтине, що ж ти розказуєш? Ласкаво просимо до покоїв, ласкаво просимо! Обоє невисокі, круглі, як булочки, рушили до передпокою й далі мене потягли за собою, хоч під ту пору я — у що нині важко повірити — була радше валькуватою, ніж круглою.
Моя келія в мядельському монастирі була нічим порівняно з цими зручностями! Для помешкання мені виділили цілий еркер, оббитий смугастою медовою тканиною, а в ньому — ліжко, один комод, два стільці, столик для рукоділля, поруч низьке зручне крісло, а крім того, така переносна стінка, вкрита шовком, яку не пам’ятаю, як називали, стара, трохи скрипуча, але витончена шафа — зрештою, що мені було до тієї шафи класти, якщо я єдину сорочку на власних плечах винесла та згорточок із хрестиком на двох камінцях? Не встигла я вмоститись у кріслі — стукіт. Заходить Галкова дружина, руки заломлює, вже, бачу, на очі сльози накочуються. Крісло, крісло не те! — кричить вона. — Покірно молю про вибачення! У цьому еркері віддавна ніхто не мешкав, крісло мало бути пристойно оббите, але завжди з пам’яті випадає, а тепер — ось воно, простою рогожкою крите, який сором! Миколо! Забігає Микола з шапкою в руці. Галкова одразу ж наказує йому винести рогожкове і принести якесь інше, більш парадне. І так з усім, вони на руках мене носили. І Галко, і Галкова — порядні, бездітні, побожні, вони слухали мене так, немовби до них святий образ промовляв, і що б я не сказала, він чоло морщив і порохкував, як порося, а вона сльози лила. Тож я й розповідала. І про те, як єпископ хотів черниць живцем спалити, і як побив кийком матінку-наставницю, — я розповіла це тільки тому, що дуже сердита була на неї, хотіла якось покарати, вишмагати її, бодай лише в історії, — і ще інші сцени, більш криваві та болісні. Завжди так: він рохкає та морщить чоло, вона очі витирає великою хусткою, гаптованою незабудьками, а що страшніше оповідання, то більш схильні вони були мені зірку з неба зняти. Вони скликали вечорами найнадійніші родини навколишньої шляхти і просили знову описувати, що відбувається за мурами мядельського монастиря, як москаль уніатів переслідує, як визвіряється на безневинних жінок. Галко занурювався у своє крісло, а Галкова, коли не могла цього довше слухати, бо серце розривалося на рівнесенькі шматочки, кликала Ксенію: Давай, принеси щось матінці. І за биття кийком — капусту з бешамелем і телячою грудинкою, за кожне оббріхування Зубка — цілий лосось, варений у раковому соусі, або осетер із припеченим соусом і родзинками, а голодування, яке Галкам здавалося найжорстокішою карою, одразу ж викликало шум і крики, і вже Микола з Ксенією несуть і карасів смажених, і гречані млинці, і пиріжки зі сливовим повидлом, і прозорий англійський суп із телячої голівки, і лимонний десерт із бісквітом, аж я мусила широко роззявляти рота й була близька до того, що лусну.