Коли я його побачила, коли відчула струхлявілість, що йшла від нього, то зрозуміла одразу, з чим він до нас прийшов: намовляти, на освячення нас запрошувати, на свої нечисті проповіді, на свої сповіді та причастя свої. На це спочатку одна із сестер, потім інші почали кричати, щоби нашими душами він не переймався, а про тіла подбав, бо якщо він нам їсти не дасть, то ми всі помремо з голоду; він обвів нас поглядом і немовби осяяний помітив нашу худорлявість і злиденність, але це його тільки ще більше розсердило; а потім пішов до церкви, а нас наказав гнати вперед, як тих овечок, що йдуть під ніж різника. Настоятельниця, кривий ковпак на голові поправивши, на дяків і пахолків церковних крикнула, а їм цього двічі повторювати не треба було, навпаки, вони одразу ж до нас охоче підбігли — один із ломом, другий із коцюбою, третій із оберемком ременів, тож коли ми дійшли під церкву, всі сестри були рясно ранами вкриті, з яких кров текла ручаями; мене один із них так у голову вперіщив, здається, поліном, що я ледве Богові душу не віддала; я мацаю рукою карк і відчуваю, що він увесь теплий і від крові липкий. І відчуваю, як з-під очіпка струмки стікають мені по всьому обличчю і спадають на дорожню куряву важкими краплями.
А ось і мур навколо костелу… І не знаю, чи за допомогою підказки владики Кунцевича, чи з чогось іншого, але також зі святої намови, бо ж я шляхетська дочка і часто промовляли через мене мої старі та горді роди, часто щось у мої вуста вкладало слова так, як у нашому улюбленому монастирі, коли я віровідступника Семашка скердзем назвала! У мене ввійшла негадана сила, попри те що ще мить тому я безвільно волочилася, і пусте, що кров затікає в очі, я кричу: Сестри! Сестрички мої любі, в ім’я Господнє кладімо голови під меч! І негайно в шерегу нашому здіймається метушня, я ж шепочу сестрі Евзебії Вавжецькій, що пережила каторгу разом зі мною і, як Бог дасть, сама прямує до Риму: Візьми цю колоду, — бо ще теслі біля церкви працювали і всюди валялася деревина й інструменти, — візьми це поліно й Семашкові кинь під ноги! Семашко вже на порозі церкви, а від колоди, що гупнулась йому під ноги, відвернувся з острахом, а я підскочила до теслі і кричу: Давай мені сокиру! Але він, либонь, був бовдуром, бо навіть оком не змигнув, а тільки сокиру з рук випустив, а може, і не бовдуром, а Божий перст його торкнув; я схопила в руки сокиру, підскочила до Семашка, він руками затулився, немовби я його збиралася в голову цюкнути, — я ж на коліна. І на колінах будучи, кричу голосом несамовитим: Ти пастирем нашим був, тож будь тепер нашим катом, як батько святої Варвари над власними доньками можеш тепер знущатись! Ось сокира, рубай наші голови і скидай у царські врата — тільки головами до схизматицької церкви потрапимо, але ноги наші цього порога не переступлять! І довго я так говорила, але ані слова більше не пам’ятаю, пам’ятаю лише вогонь Божої присутності, що палав у мені, через що я була неначе суха тріска у вогняній печі. Він мовчав. А я знову: Ось, бери, Іроде, бери, батюшко, сокиру і рубай! І коли він був розгублений, я в ту ж мить як цариця над моїми черничками, як гусочка над гусенятками, а вони, всі мені покірні, виконують усе, що я чиню або накажу їм вчинити. Я кажу: Лягайте на колоду! І гоп, гоп, гоп одна за другою на землю падають, як грушечки, голову кладуть на довгу колоду, лише поглядаючи на мене з безмежною довірою, бо я наче королева над нами була, адже в мені промовляли старі польські роди, вкладаючи у вуста стародавні та шляхетні слова. Моє тіло від них — і від них сила, яку мені позичали, бо ж я боролася за них; за мною сенатори й гетьмани, стольники та воєводи; якби я тоді програла, то й вони би програли. Але перемога була нашою.
Єпископ побагровів, із його очей немовби криваві кажани вилетіли, він схопив сокиру, заніс її — і завмер, завмер, стискаючи руків’я в пальцях щоразу сильніше, немовби на соляний стовп перетворений, так що пальці спочатку білими стали, а потім позеленіли, як у трупа; потім кинув сокиру, яка просвистіла в повітрі якраз біля моїх сідниць — і зрізав шматок ноги. А потім з усієї злості замахнувся й кулаком, зміцненим єпископським перснем, так мені зацідив по обличчю, що аж зуб вилетів. Я відчула його на язику, вийняла його пальцями й кажу: Візьми цей зуб, візьми на пам’ять найпрекраснішого чину, накажи в золото в Москві оправити, нехай його тобі повісять серед орденів, що прикривають твоє кам’яне серце, а він блищатиме сильніше за всі царські зірки й оздоблені хрести, що за них ти душу свою продав! Він зумів ще, вражений словами, вдарити мені по руці, зуб полетів геть у тирсу, але лише на це йому сили вистачило. І тому, що допіру мені дав ляпаса, що тримав сокиру, занесену над шиями моїх сестричок, раптом усі сили покинули його й він упав у руки попів, шепочучи лише задерев’янілим язиком: Розтроюдили мене… розтроюдили… А ми заспівали Те Deum і, повернувшись до нашої в’язниці, ще довго раділи, хоч перев’язування страшних ран небагато радості нам принесло. Ми сиділи разом у підвалі, одна коло другої, і співали подячні гімни, а згори до нас мало не цілу ніч долинав п’яний вереск: це монашки гуляли із Семашком, гучно прославляючи його і Ніколая та співаючи сороміцькі пісні. Минали літургійні години, й отак усі ми відправляли дві літургії, що пересипалися співами: ми — божественну, вони — сатанинську. А хто мав вуха посеред цієї ночі, той почув.