Отут уже мій язик — зв’язаний раніше, сплутаний, коліном у рот запханий, щоб забагато не плів, — розв’язався та міг пуститися берега! І було як на самому початку, були князі, що заламували руки, були заплакані черниці; була одна пані, яка, зрештою, польською говорила не надто, хоч і багато розуміла, — якби мене хтось запитав, то німкеня, але вона наполягала, що полька. Вона так перейнялася моєю долею, що почала мене називати «святою мученицею». Сукні мені дала зовсім нові, старі кинувши у вогонь, бо навіть жебракові, як сказала вона, соромно було їх дати як милостиню; я похапцем притакнула їй, хоч ще зовсім нещодавно, у Мінську, кинулася б у бійку з іншими волоцюгами за таку шматину, хоч пішли б у рух сакви та костури, якби хтось таку шматину кинув біля церковних східців. Але тут було по-іншому, тут такі сукні палили. Справжнє диво, що останньої миті я врятувала видобутий зі складок мій хрестик на двох камінцях… Відгодувавши мене за два дні й відігрівши, на третій день вона ледве відпустила мене в дорогу, а крім того, не тільки дала мені гроші, а й ще рекомендаційні листи до Познані, один — до сестер, два інші — до пань високого роду; і до того ж послала зі мною слугу, який спритно залагодив справу з перевізником, так що я Віслу десь під Торунем перейшла сухими ногами, як Господь Ісус Христос Галілейське море, звідти ж перевізник, заздалегідь належним чином оплачений, провів мене ще через кордон Князівства.
Потім було вже легше; у Познані мені дали помешкання біля Бернардинської площі, у монастирі шариток при костелі Преображення Господнього, де в олтарі стоїть прекрасна статуя Христова, а капеланові шариток Тинлю єпископ наказав записати мої історії. Звідти містом слава моя розійшлась, одні поляки іншим переказували мою історію, мене переносили з місця на місце, огортали опікою, садовили на середині салону, пригощали, годували, поїли. І розпитували, щодня розпитували.
Я думала, що здалека від моїх країв моя історія рясно хляне, як пійло до корита; одному скажу те, другому се. Якби ж то. Вже нагострили вуха, стали допитуватись: А коли матінка йшла з неволі, то через які міста? І я відповідала, мовляв, почасти не пам’ятаю, почасти відчуваю обов’язок щось приховати, аби добрим душам не нашкодити, бо вже кибитки ждуть. А інший одразу кине: У такої-то пані інші були слова, мовляв, не в оршанському монастирі матінка прийняла постриг, а в Білій. Я списувала це на метушню, на гучні розмови в салонах, на погану пам’ять і людську неуважність. Але вночі, коли лягала в ліжко і знову була собою, дурною Юлькою, тільки так до себе у глибині душі промовляла: Дозволь мені не помилитися, Духу Святий, голубонько біла, дай мені пам’ятати не все, що я в житті пережила, а те, що могла пережити. І промовляла до себе, лежачи в чепурній і пахучій кімнатці, імена однієї за другою, як я їх запам’ятала. Калікста Баб’янська — розчавлена муром, Марта Балінська — вчаділа, Казимира Баневичівна — розчавлена муром, Тереса Бенецька — померла божевільною, Саломея Ботвідовна — викололи очі, Аніцетта Брохоцька — померла від каліцтв, Вінцента Брохоцька — померла від каліцтв, Аполонія Домейківна — померла від калі… ні. Аполонії Домейківні — викололи очі, Станіслава Довг’ялівна — сконала від батогів, Баптиста Довнарівна — згоріла в печі, Єфросинія Гедимінівна, генеральна ігуменя — помер… ні. Баптиста Довнарівна — згоріла в печі, Єлизавета Філігаузерівна— померла божевільною, Бонавентура Ґедґофтівна — викололи очі, а тепер: Єфросинія Гедимінівна, генеральна ігуменя — померла на шляху до Сибіру, Онуфрія Ґлембоцька — сконала від канчуків, Колумба Ґурська… і так я засинала, після чого прокинувшись посеред ночі стривожена, на тому ж місці, де список уривався, я починала знову… після канчуків на тачці сконала, Йосафата Ґротковська — розчавлена муром, Непомуцену Ґротковську — настоятельниця поліном убила, Євфимія Ґужинська… і так до ранку мені час спливав, що ще перших променів на небі не було видко, лише посвіт, перший зблиск, рожевенький, наче немовля, а я при цім немовляті приповідала, приповідала, приповідала.
Небагато часу спливло, і постала я перед архієпископом Прилуцьким, до ніг йому припала, підняла на нього заплакані очі та промовила: Казав мені Семашко, як сьогодні пам’ятаю, бачила його так, як ці торочки на вашому кріслі, як ці помпони на портьєрі, як він стояв на відстані простягнутої руки від мене й казав: Почекайте, я скоро канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте.