Розділ VII
Уже два роки страждали ми у Вітебську, аж раптом одного осіннього дня — це я пам’ятаю, бо наші чернечі сукні були тоді вже зовсім обірвані, а вітер був крижаний, що багато наших застудилися й лежали на соломі у страшному жару, а тут ні ромашки, ні липового цвіту не дістати, а лише молитись і молитись, тільки на Господа надію покладати —отже, того осіннього дня, у страсну п’ятницю, з’явилася ціла рота московських єгерів, одразу ж із воза зі страшним гуркотом вони висипали кайдани та почали сковувати нас по дві за руки й ноги і далі гнати нас, як колись. Ні піп Іванов, який нас тепер мучив замість Михалевича, ні настоятельниця монашок, ні штабс-капітан не хотіли сказати нам, куди нас шлях подальший веде. А коли, як раніше, ми захотіли взяти наш найпростіший, найбідніший хрест, то його власноруч настоятельниця видерла, б’ючи коцюбою по пальцях. Ви негідні Христа носити, — волала вона. І в ту п’ятницю, коли Христос ніс хрест на Голгофу, нам відмовили навіть у хресті; великим був наш розпач, ми йшли в сльозах, голодні, жодного їдла в жалю своєму не торкаючись, хоч і те, що нам дали, — гірше як собакам кинули, — важко назвати їдлом. Отак ми стояли, зголоднілі, у Полоцьку, в неділю пополудні, на публічній площі, а тримали нас там, оточених єгерями, аж до вечора. Коли котрась із нас похитувалась, її одразу ж шмагали. Навколо нас — єгері, навколо єгерів — місцевий бідний люд годинами тіснився і, незважаючи на кольби, якими московська солдатня била кожну простягнуту руку, подавав нам то хліб, то цибулю, то бодай кілька капустяних листків.
Лише коли запали сутінки, погнали нас до колишнього монастиря василіян, де для попів і монашок було облаштовано кімнати, а для василіянок — найзадрипаніший льох. Хата була така волога, що брудна вода стікала по стінах. За кілька днів нас перевели на інше місце, коло Лисої гори, під назвою Спас, де колись стояла уніатська, потім єзуїтська і, врешті, православна церква, а біля неї — великий дерев’яний будинок, оточений високим парканом. У тому огородженому садку нас тримали невидимими, а відтак і важче нам було, ніж у василіянському монастирі, приймати милостиню. Однак першої ночі ми спали ще у василіян, точніше, не спали, бо не виходило й очей замружити: застали там, як і раніше у Вітебську, десятьох сестричок. І одного трупа. Всі вони одразу ж перейшли під мою опіку з усім своїм чернечим послухом. Навпереміну то плачучи від спогадів про страждання, то радіючи з нашого товариства, всеньку ніч вони розповідали нам свою історію. З них почали збиткуватись, як із вітебських черниць, за шість місяців перед нами, а тому більше половини з них у муках сконало, зокрема їхня старенька ігуменя Гонората Ружанська, Царство Небесне її душі. З двадцяти п’яти їх залишилося всього десятеро. А серед тих десяти двійко — Тереса Бенецька та Єлизавета Філігаузерівна — від безнастанних знущань стерялися розумом, але їм завдавали таких самих мук, як і нам: тримали закутими в ланцюги, якими на ніч їх зв’язували, а за білого дня приковували до тачок.
Бенецька жила ще шість місяців: коли нас гнали на роботу, тачку приковували їй до ноги; зігнута навпіл, виснажена, як бабуся, хоч їй ще й тридцяти не виповнилося, смиренно возила тачками каміння, але раптово зривалась і била в тачку, наче в бубон. Вона хапалася за хрестик, що висів у неї на шиї, — найпростіший, зі шнурочка і двох деревинок, — піднімала його високо, як бойовий прапор, після чого, вдивляючись просто в обличчя Господа нашого Ісуса Христа, співала для нього справжній рицарський гімн власного авторства. Господарю мій, меснику і царю, Тебе в печалях і гризотах славлю, і у житті ніколи не злукавлю. Пристрасною була її одержимість, а тому всі ми, свої тачки штовхаючи, плакали від жалю, а попи, дяки та монашки її особливо тоді мучили, і що більше вона отримувала ударів, що жорстокіше поводилися з нею, то більше вона, Духом сповнена й піднесена, ще голосніше співала: Пусте — усі кайдани й ланцюги, потоки крові, біль і батоги, і сльози, і страждання навкруги. Хоча, як мене запевняли її сестрички з полоцького монастиря, вона ніколи раніше ні віршів, ні пісень особливо не любила й не знала, ніколи не римувала; однак, стискаючи свій хрестик аж до побілілих пальців, вона посилювала свій голос: Хоч на самій воді живу і хлібі я, мене несе до тебе течія, святиться прісно хай твоє ім’я, і, ухиляючись від гострого каміння, що з оскаженінням кидали в неї, закінчувала такими словами: Де Ти єси і ангелів громада, там також є і моя влада, в Тобі лише надія та розрада. Потім вона завмирала, немовби прокинувшись зі сну, заспокоювалася й опускала руки… і за якусь мить знову поверталася до свого гімну. Врешті одного дня їй наказали залишитись у в’язниці, а коли ми, ледь живі, повернулися ввечері з каторги, то застали її всю в крові, москалями домучену. Друга з них — Єлизавета Філігаузерівна — ще раніше померла, бо від побоїв і знущань її легені геть розірвались. Я часто сиділа на кам’яній долівці та клала її собі на коліна, бо вона настільки була зморена голодом, що здавалася мені легкою, як трясогузка, я ж, гладячи її та співаючи їй, як дитині, колискові, відчувала під пальцями її ребра, полічені так сумлінно, що вони аж рухались. І так вона теж на моїх колінах сконала.