*
Я мав їхати до Африки, — каже панотчик, — але яка Африка, якщо я мушу біля могил апостолів, до ніг Пресвятого Отця такий скарб покласти! До роботи пора, до роботи. З Леона до Авіньйона, з Авіньйона до Марселя, з Марселя до Генуї… Мало бути ще Монпельє, але ми поспішали. В Авіньйоні єпископ приходив на наші проповіді — не на одну й не на дві; у п’ятницю одна в сакрекерок, у суботу — у візиток і урсулинок, і ще в сестер Святого Йосифа, госпітальєрок, у неділю — в черниць Святого Карла, потім знову в сакрекерок, але інших, де нам подарували срібний келих і цілий набір для олтаря, ще з чотириста франків і, в останню мить, гаман, де було сто франків золотом, — панотчик сказав: Я мусив прийняти, бо дали на прощання. Ввечері в найбільшому костелі, у кармелітів, де слухало десь п’ять тисяч людей, усі професори семінарії, чимало чоловіків, уся польська громада. А так людей повно, що одне одному лікоть у живіт запихали. І знову чотири вельони мені подерли.
У понеділок сніданок із єпископом, потім проповідь у кармеліток, звідти до Екса. Зі снідання панотчик вийшов увесь задоволений собою, аж руки потирав. Ще один, ще один — авіньйонський! Бо панотчик колекціонує архієпископів. Він хоче, щоб вони Папі нав’язали ювілейний рік за Польщу, — сидить у кареті до Екса й на пальцях рахує, щось записує на клапті паперу, креслить. Авіньйонський нині здався, руанський давно наш, той з Екса піддасться, а з Тура — вже давно в руках воєводи Островського, я знаю отого з Бордо й теж його схилю, ще паризький… а після архієпископів підуть і єпископи… В Ексі перша проповідь у сакрекерок, архієпископ нічого не знав про наш приїзд, дуже шкодував, бо так би він у всіх парафіях наказав дати оголошення та скликати народ до кафедрального собору; принаймні спеціальні молитви за Польщу оголосив. Радісний панотчик прокидається щоранку й очі його сміються: До роботи, до роботи апостольської, знати, що нас рука Божа веде! Хіба це не найвище щастя, що всюди єпископи, архієпископи, духовенство, народ… в усіх матінка нарозхват? Адже щодня принаймні один вельон роздирають на клаптики, а бувало, що і два! А я лиш тихенько додала: Бувало, що й більше. В Ексі чотири проповіді в монастирях, у Сакрекер — ще для вельможного товариства. У Марселі в єпископа кілька священиків допомогли скласти оголошення до газет. Пізніше проповіді — у капуцинок, кармеліток, кларисок і візиток. У кларисок схопив мене за руку Єловицький: Я говорив десь півтори години, лише два слова проковтнув, але спітнів так, що аж сутана пропотіла! Матінко, киньте оком на ці схилені голови, на ці побожні серця… взяти цих сьогоднішніх недоумків, які кажуть, що черниці — нероби, і показати їм, хто цілі народи безнастанно крилами молитви від гніву Божого, гніву праведного охороняє!