Розділ XI
Як я вже розповідала, відколи ми написали на штампованому папері листа до царя-антихриста, ми діставали більше батогів, ніж раніше, а Семашко на прощання Вєрьовкіну сказав так, аби ми всі почули: Гнобити їх. Гнобити якнайсильніше, поки ти цих сварливих сук не приборкаєш. А тому він слав нас на щоразу гірші роботи, вигадував додаткові знущання, морив усе жорстокішим голодом — лише одна добра монашка принесла нам торбу гороху, але коли про це інші монашки дізналися, то забігли, зробили рейвах, кулаками її побили, а торбу на наших головах розірвали, аж посипався сухий горох із гуркотом на всі боки, а потім настав такий голод, що хоч зуби на полицю клади. Влаштували слідство, як ми на неї — яку бачили вперше в житті — натрапили і як перетягли на свій бік, а кожна за горох дістала тридцять різок. Коли це закінчилося, Вєрьовкін, розлючений дужче, ніж раніше, нашою витривалістю, збільшив кількість ударів до п’ятдесяти; ба більше, траплялося навіть, що він і сам керував побиттям. Двічі на тиждень по п’ятдесят ударів. Тварина би такого не витримала, а ми витримали. Хоч і не всі, троє сконали: Серафіна Щербинська, якій було сімдесят два роки, сконала після тридцяти різок, але й решту, вже після смерті, прийняла від катів; Довг’ялівна на ім’я Станіслава сконала на моєму подолі, як раніше Філігаузерівна, але, поки губоньки, такі втомлені, що аж сині, назавжди стулила, встигла прошепотіти ще таке: Не плачте за мною, мої земні страждання ось-ось проминуть, а за собою плачте і над тим, що для вас москаль ще приготував. Отже, дві — Щербинська, Довг’ялівна… і третя — Наталія Нарбутівна, вона теж на моїх колінах Богові душу віддала, а до останньої миті притискала до губів і серця закривавлене розп’яття і кричала: О, мій Господи! Втіш мене, бо я люблю тебе всім серцем. І на слові серце, промовленим усоте чи двохсоте, врешті-решт сконала.
Нас би більше тієї весни тисяча вісімсот сорок другого року померло, якби не царський генерал Маґдєньков, що командував у Полоцьку цілим корпусом, — дійшло до того, що уніатські священики нас катували, а царські генерали рятували від вірної смерті! Цей Маґдєньков був чоловіком стареньким, добрим, а за дружину мав польку — ще кращу; це вона дізналася від пань з товариства, що начебто в монастирі велику кривду проти нас чинять, що це й не монастир, а справжнісінька каторга — і чоловікові до ніг упала, щоб він нас від мучеництва врятував. Тож сідає Маґдєньков у карету, поруч дружину-польку садовить на м’які китайкові подушки й гайда до монастиря. Приїхав він одразу ж перед сьомим батоженням, заставши Вєрьовкіна з вироком Семашка в одній руці й батогом — у другій. Генеральша від слабості знепритомніла, а генерал вискочив з карети з криком: Ти піп чи ти кат? Ти що робиш, чому мучиш безневинних? Той щось бовкнув, мовляв, виконує наказ архієрея, але Маґдєньков вирок у мучителя видер і як не гукне на нього — хоч варто визнати, що був він маленький, сивий, старий і скрючений, і аж дивно, що з такого благенького тільця такий гучний голос виходив: Ех, ти, підлабузнику, як виконаєш наказ цього перекинчика, то я тебе накажу повісити! Імператор не знає, яких ви кривд тут допускаєте, але це пусте; йому донесуть, що я тебе повісив, то він підніме брову і скаже: «Оце розгнівався, мабуть, дідуган», а ти як висів, так і висітимеш. І наказав нас відвести до в’язниці, залишивши на харчі сто рублів, бо з першого погляду помітив з худорлявості нашої, яка просвічувала з-під лахміття, що ми точно голодуємо. Однак гроші Маґдєнькова Вєрьовкін сховав у кишеню і тільки одного разу купив за них черствого хліба і трохи солі, а решту собі, певно, доклав до власних рубликів, так високо свою працю оцінивши.
Ледве дійшли новини про те до вух Семашка, він аж увесь скипів; приїхав стрілою, розлючений, і найпаскуднішими словами Маґдєнькова ображав — хоч я дала би голову й обидві руки на відруб, що в його присутності таким пихатим він би не був; врешті-решт він каже: Старий дурень генерал! Під його опіку перейшли, теж мені ідея! І буде він мені тут розповідати, що Найясніший Пан не знає, що з вами діється! Як це не знає, якщо імператор мені в руки власного листа передав, дозволяючи все, — треба буде, я кожну з вас вішатиму до сто разів на день — на сніданок, обід і вечерю, і щомиті між однією стравою і другою. Ви до церкви підете, бо вона вже цілком облаштована, і я накажу вам співати гімни на її урочистому відкритті. А я йому на те: Не сто, а тисячі разів нас вішати — це краще за пекельні муки. З тілом роби, що хочеш, але ввійти до церкви ти нас не примусиш, хоч усіх нас перевішай.