Розділ XIII
Мої шляхетні, мої мудрі, мої добрі отці! Після тієї страшної ночі, коли нас монастирська челядь у найогидніший спосіб зганьбила, ми жили вже лише Божою милістю; а сестри, побачивши, що під виламаною з голови кісткою мозок пульсує, а з розірваного боку нутрощі ледве тримаються, оточили мене на якийсь час особливою турботою, не дозволяючи мені по змозі ні тягарі носити, ні найважчі послуги виконувати; так само ласкаво вони допомагали тим із нас, які особливо тієї ночі постраждали.
Аж одного ранку — бік мій майже був загоєний, а отже, мабуть, поволі закінчувалася весна року тисяча вісімсот сорок третього — сестра Вавжецька, наймиліша моя захисниця, справжній Самсон у рясі василіянки, вийшла на монастирське подвір’я, нібито радісно плеснула в долоні й крикнула нам: Дорога, дорога нам стелиться! Браслети привезли.
Я визирнула – і справді, під муром купкою лежали кайдани; зо дві години нас заковували, цього разу уважно добираючи, так, аби нас можна було гнати: здорову з калікою, слабку із сильною, ту, якій очі викололи, з тією, якій ногу зламали. Вєрьовкін, що всім цим керував, час від часу хапався за голову та брудно лаявся; насправді з нас, катованих жертв, важко було нормальну колону ув’язнених скласти. Сибір, — шепталися ми тільки між собою, — нас на Сибір женуть. І впівголоса, у такт молотів, що заковували нас у кайдани, співали ми гімн до святого архангела Михаїла, аби він нас вів на жертву безпечним шляхом, аби доброю стежкою нас на місце страти допровадив.