– Я її ненавиджу! – з порога випалила вона подружці.
– Кого?!
– Вусату Гору! – відповіла Олеся й розказала Ніні про вуса жінки.
Подруга довго сміялася.
– Нічого нема смішного, – провадила Олеся, трохи заспокоївшись. – Знаєш, як я злякалась? Ні, не вусів, а того, як вона в мене вчепилася пальцями. Вона злюка!
– А де ти бачила добру мачуху? Мачухи всі злі, – діловито пояснила Ніна.
– Хіба вона мені вже… мачуха? – Олеся здивовано округлила очі й подивилась на подругу.
– Вусата Гора вже спала з твоїм батьком?
– Як… спала? – Олеся закліпала очима.
– Ну так, як сплять чоловік із жінкою. Не знаєш чи що?
– Чому не знаю? Знаю, – дівчинка почервоніла, хоча й до кінця не второпала, що має на увазі Ніна. – Напевно, спала.
– Значить, Лесько, у тебе вже є мачуха! – підбила підсумки Ніна й порадила: – Але ти не переймайся! Буде ображати – не мовчи, пожалійся батькові. Це в мене рідні батько й мати, пожалієшся одному – від другого отримаєш мемелів.
Олеся не стала ябедничати й нічого батькові не розповіла, але страх від того, що Вусата Гора може відібрати ключик, з того дня поселився в ній. Дівчинка намагалася оминати жінку й не потрапляти їй на очі, щоб менше спілкуватися. Відтоді мамин лист вона перечитувала лише ввечері у своїй кімнаті перед сном або тоді, коли Раїса Іванівна до них не приходила.
Розділ 7
Незадовго до Різдва Раїса Іванівна почала ретельно прибирати в усіх кімнатах. Вона прала фіранки, постільну білизну, витирала пил, чистила снігом килимки. Приходила ледь не щодня, приносила пакети з харчами й розпаковувала їх у холодильник.
– На свято познайомишся зі своїм братом, – якось заявила Вусата Гора. – Сподіваюся, що ви потоваришуєте.
– У мене немає брата, – заперечила Олеся.
– Тепер буде! – сказав їй батько.
Олеся взагалі не любила хлопчаків. У школі вона спілкувалась із багатьма дівчатками зі свого класу та з паралельного і майже ніколи – з хлопчиками. Хіба що іноді з Іванком. Він гарно вчився, був акуратним, іноді допомагав Олесі в навчанні, особливо з математики, яку дівчинка не дуже любила. Інші хлопчаки вважали його занудою й не завжди приймали у свої компанії, але то із заздрощів. Іванко займався бальними танцями, і, напевно, хлопчики заздрили його успіхам та красивим партнеркам, з якими той танцював. Олеся іноді уявляла себе на місці танцівниць, у красивому блискучому вбранні та лакових черевичках на невисоких підборах. Інші хлопчики для Олесі були забіяками та бешкетниками, які тільки й можуть, що посміятися над нею або й штурнути в плече. Звісно, бойова Ніна завжди за неї заступалася, але від того хлопчики не ставали кращими в її очах. Олеся спробувала уявити, який буде в неї брат, але, окрім розбишакуватого, розхристаного хлопчика з брудом під нігтями й неохайним виглядом, нічого в голову не йшло, тому вона з хвилюванням чекала свята.
На Святий вечір Олеся з батьком розклали в кухні великий стіл, застелили його білою скатертиною. Гості не забарилися. Раїса Іванівна поважно внесла своє велике тіло у двері, й аж тоді Олеся побачила за нею хлопця. Він був старший за дівчинку, опецькуватий, із веснянками на носі.
– Доброго вечора! – привітався він, знявши шапку.
Мав русяве волосся з рудим відтінком. «Майже рудий!» – подумала Олеся. Чомусь саме руді хлопчаки здавалися їй найбільш нахабними та забіякуватими. За столом Костя сидів біля Олесі, і вона крадькома його розглядала. Він із таким апетитом наминав качку, смажену з яблуками, ніби його рік не годували. Пальці були жирні, і по бороді стікала цівка жиру. Олесі стало гидко, і вона відвернулася.
– Чому сидиш як засватана? – звернувся Костя до Олесі. – Їж, сестричко!
– Я їм, – стиха промовила дівчинка й поклала собі на тарілку курячу гомілку.
Почути, як її називають сестрою, було незвично, й Олеся не могла визначитися, чи їй це приємно, чи ні, тому почала спостерігати за батьком і Вусатою Горою. Вони пили горілку, чаркувалися, голосно і збуджено розмовляли. Ніхто нікого не вітав, не дарував подарунки, і складалося враження, що за столом зібралися не з нагоди Різдва, а просто щоб багато і смачно нажертися й напитися. Олесі стало сумно. Вона почувалася зовсім чужою й нікому не потрібною за цим столом, де всі пили, голосно прицмокували, смакуючи стравами, брязкали чарками, ложками та виделками.
– Їжте, дітки, не соромтеся! – час від часу припрошувала Раїса Іванівна. – Усе свіженьке, сама готувала!
Олеся згадала минулорічне Різдво, коли вона ще не знала, що на них чекає попереду. Мама з татом не пили горілки, натомість була купа подарунків для кожного. Усі тоді раділи й веселились, а зараз тато вперше на Різдво їй нічого не подарував. Їсти Олесі перехотілося, і вона тихенько вислизнула з-за столу. Здавалося, що її зникнення ніхто з присутніх не помітив…