Дівчинка прочинила двері, зайшла до кімнати.
– Вибачте, але я випадково все чула, – сказала вона. – Що можна з собою взяти до в’язниці? Я піду збиратися.
Груди Вусатої Гори заколихалися, як хвилі на річці від вітру, вона голосно розреготалася.
– Зовсім здуріла! – сказала тітка крізь сміх. – Іди краще до Костика й негайно попроси вибачення.
– Не піду й не буду! – набурмосилося дівча. – Краще вже в тюрму!
– Ось бачиш! – жінка боляче ткнула пальцем у плече дівчинки. – Уперта, як сто віслюків!
– Якщо не вибачишся, то… – затинаючись, почав несміливо батько.
– Здамо тебе в інтернат! – закінчила його думку Вусата Гора.
– Добре! – погодилася Олеся й пішла.
За кілька хвилин вона повернулася. Чоловік і жінка обернулися на її тихі кроки. На порозі стояла Олеся, одягнена у в’язану шапочку та синю курточку. В одній руці вона тримала свій портфелик, другою притискала до грудей теку.
– Що це за «явлєніє народу»? – Раїса Іванівна здивовано вирячила очі.
– Я вже зібралася, тож можете везти мене до інтернату, – спокійно промовила дівчинка.
– Ясно, – посміхнулася жінка. – А шапка та куртка влітку навіщо?
– Теплий одяг коштує недешево, тож в інтернаті можуть не видати, а на порозі осінь, – пояснила дитина.
– Вона й справді в тебе якась… трохи не сповна розуму, – хмикнула Вусата Гора, й Олеся побачила, як її вуса заворушились, ніби молода травичка від вітру. – Іди до себе, роздягайся, – відмахнулася жінка. – Нам із батьком треба поговорити, а ти заважаєш!
Дівчинка пішла у свою кімнату, склала речі та одяг і подалася до Ніни. Коли вона все розповіла подрузі, то не на жарт її розсмішила.
– І ти з мене регочеш, – Олеся ображено насупилася. – Чому?!
– Ти й справді вирішила, що тебе посадять у тюрму? – запитала Ніна.
– Я знаю Вусату Гору. Вона все одно мене кудись запроторить, аби лише я не була вдома, – сказала Олеся. – Як не в тюрму, то в інтернат.
– Кому ти віриш?! – махнула рукою Ніна. – Он мої щодня погрожують, що відправлять мене в інтернат, а я й досі вдома. Просто лякають і все! Учора батько ходив на шабашку, грошенят підзаробив, тож цілу ніч із мамкою та друзяками квасили, але й я не дрімала! Коли всі поснули, я розжилася грошенятами. Гайда в кафешку, морозивом пригощу!
– За крадені гроші? – Олеся поглянула на неї широко розплющеними очима. – Ні, я не можу.
– Чому?! – щиро здивувалася Ніна. – Ти ж їх не крала? Ходімо вже! – і весело потягла подружку за руку.
Розділ 11
За три дні після того, як Олеся вдарила брата, вона застала його знову за тим самим заняттям: хлопець намагався зламати замок.
– Попереджаю: не підходь, сучко! – просичав Костя. Олеся й не підійшла. Вона підбігла до нього й з усієї сили дала копняка. Хлопець не втримався на ногах і впав уперед на коліна, ударився лобом об кут тумбочки, скрикнув, і дівчинка побачила, як на долівку закапали червоні краплі.
«Мені кінець!» – майнула думка. Олеся кинулася навтьоки. Вона бігла за порятунком до тітки Ліди, але Костя наздогнав її ще у дворі й боляче заїхав кулаком в обличчя.
Того вечора Олеся підслухала, як батько з мачухою вирішували, що їм далі робити з дітьми. Вусата Гора була набагато переконливішою за слабкодухого добряка батька. Ще до оголошення вердикту Олеся знала, що її здадуть в інтернат, а Костика залишать удома.
Коли про своє рішення батьки повідомили дітям, Олеся не плакала, не істерила, не благала – усе сприйняла як належне, лише стиха запитала:
– Чому я, а не Костик?
– Бо він на п’ять років старший і буде допомагати вдома по господарству. А ти – меншенька, тобі потрібно вчитися й бути під наглядом дорослих, – пояснила Вусата Гора. – Двічі на місяць ми будемо тебе забирати додому на вихідні, а Костика на цей час відправляти до бабусі.
– Розумне рішення, – сказала на те дівчинка. – Чи могла мачуха вчинити інакше?
Олеся вийшла.
– Ось бачиш?! – почула вона крізь нещільно зачинені двері громовий жіночий голос. – Нема з нею зладу!
Кінець серпня видався напрочуд гарним. Спека вже не докучала, але й осінні дощі не прийшли. Олеся назбирала насіння мальв, висушила його, склала у власноруч зшиту торбинку з тканини та поклала на зберігання в тумбочку. Вона не була впевнена, що Вусата Гора дотримається свого слова і її будуть забирати додому, як обіцяють, а мамині улюблені квіти все одно потрібно буде висадити навесні. Дівчинка допомагала батькам збирати городину, але стала мовчазна й сумна. Лише один день перед від’їздом вона провела з подружкою.
– Я буду сумувати без тебе, – зізналася Ніна. – Ми ж дружили з дитинства.
– У тебе є інші подружки, – зауважила Олеся.