Дівчина помовчала. Вона вже не плакала – відчувала повне спустошення.
– Матусю, дякую тобі за листи. Не знаю, як би жила без них, – продовжила Олеся. – Вони – як ковток живильної води в пустелі для самотнього подорожнього.
Доньці здалося, що мама з пам’ятника дивиться на неї вже не з сумом в очах, а з розумінням і схваленням. Невідомо звідки та як сплили, дослівно згадалися рядки з маминого листа:
«Люди, що тебе образили або розчарували, не варті уваги, як і ті, що не зрозуміли тебе чи принизили. Не тримай на них у душі зла, просто залиш їх позаду разом із їхнім болотом, у якому самі живуть – вони не варті твоєї уваги і твоїх сліз».
– Дякую, мамо! – розчулено промовила Олеся. – Я так і зроблю. Зараз мене не зрозуміли, не допомогли, але я буду щасливою. Просто мушу стати такою! Люблю тебе, матусю!
Дівчина торкнулася губами обличчя жінки на плиті й повільно пішла додому. Уже дорогою згадала, що не розповіла мамі про її квіти. Вусата Гора для мальв виділила клаптик землі в кінці садка, у самому затінку, але вони все одно росли, пнулися до сонця, радіючи життю навіть у такому місці. Олеся зупинилася біля першого будинку, замислилась, чи варто повертатися на кладовище, чи розказати про квіти матері наступного разу. Вона не помітила, як ззаду до неї підійшов Іванко.
– Привіт, Олесю! – сказав він занадто голосно, і дівчина від несподіванки злякано здригнулася.
– Чому така полохлива? – засміявся хлопець.
– Вітаю! – відповіла Олеся.
– Ти чомусь засмучена? Знову з братом полаялися?
– Ні.
– Не хочеш казати – не треба, не дуже й цікавить! Сьогодні ввечері зустрінемося?
Дівчина подивилася на Іванка так, ніби бачила його вперше.
– На мені щось не так? – спитав він.
– Усе не так, – відповіла Олеся. – І до тебе ввечері я не прийду.
– Їдеш у Луганськ?
– Їду від тебе.
– Тобто?
– Я їду у своє майбутнє, а тебе залишаю в минулому. Назавжди!
Олеся повернулась і пішла далі.
– Невелика втрата! – почула вона позаду себе. – Ненормальна!
Олеся лише всміхнулася кутиком губ.
Розділ 18
Повернувшись в інтернат, Олеся одразу розповіла Карині про розмову з батьками. Вони сиділи на улюбленій бетонній плиті, там, де народжувалися їхні мрії та плани на майбутнє. На тому ж місці Олеся їх і поховала.
– Не впадай у відчай, – сказала їй Карина й узяла за руку. – Якщо є мета, то треба до неї йти, не опускаючи руки за першої невдачі. Ти сама мене так учила.
– То мене так навчала мама, – уточнила Олеся. – Але життя таке несправедливе!
– Тобто ти вирішила поставити крапку на мрії? Легко ж ти здалася!
– А що мені робити? Не йти ж грабувати банк?
– Батьки дали згоду на навчання в профтехучилищі – і це вже не так погано.
– Вважаєш, що стати продавчинею – це класно? – посміхнулась Олеся.
– Не класно, але й не смертельно! Я піду з тобою вчитися, ми будемо разом жити, а потім – працювати.
– Ти ж хотіла стати кравчинею. Передумала?
– Не передумала, а змінила плани. Тимчасово! Потім ми працюватимемо, будемо економити, потроху відкладати кошти, щоб згодом здійснити свої мрії. Ти підеш у медичний виш, а я можу закінчити курси, – збуджено говорила Карина. – Моя мрія не така вже й висока!
– Не вигадуй! Іди вчитися туди, куди мала намір. Це я така нещаслива, – зітхнула Олеся. – Потрібно було реально оцінювати свої можливості, а я розмріялась! Що вище злітаєш, то болючіше падати – потрібно було не забувати.
– Не подобається мені твій настрій!
– Мені також.
– Олесю, домовмося одразу: ідемо разом вчитися на продавців, потім удвох винаймемо житло й будемо рухатися до здійснення мрій. Нам немає на кого надіятися, тож ми самі повинні торувати собі шлях у майбутнє. Якщо не будемо сильними й опустимо руки – саме життя відкине нас за борт. Так, так! Опустиш плечі – одразу знайдеться той, хто захоче на них усістися. Ми не такі! Скажи, що ти зі мною згодна?
Олеся примружила очі, як у дитинстві. Сонячні промені змінили траєкторію – стали горизонтально.
– Усе можна змінити за бажання, – уже впевненіше промовила Олеся. – Я згодна з тобою. Дякую, що ти є в мене!
– А я дякую долі, що зустріла тебе! До речі, як там твій Іванко?
– Уже не мій, – мовила Олеся й розповіла про розмову з хлопцем. – Схоже, він не дуже засмутився, тож я все зробила правильно.