– Не сумуватимеш за ним?
– Хіба трішки, – усміхнулась дівчина.
Карина розповіла подрузі новину, яка розхвилювала Олесю. Їхня улюблена вихователька Людмила Анатоліївна незабаром розраховується з роботи й виїжджає з Луганська до своєї матері, у Сєвєродонецьк.
– Ти ж знаєш, що вона потерпала від свого чоловіка, – сказала Карина, – він її зневажав і навіть піднімав руку.
– Ходили такі чутки, але вона про це нікому не говорила, не жалілася, а лише замазувала тональним кремом синці на обличчі.
– Подейкують, що він знайшов собі іншу, молоду коханку, привів її додому, а нашу Людочку три дні тримав без їжі та води в погребі.
– Та ти що?! От сволота! Людочка – добрячка, яких ще пошукати! Як вона вижила?
– Я підслухала розмову Людочки з нашою медсестрою, – стишеним голосом сказала Карина. – Людочка їй розказувала, що знайшла камінчик, ним пробила в банці компоту отвір і пила його, а з однієї банки викинула огірки, щоб туди ходити в туалет. І в цей час її чоловік забавлявся з коханкою на їхньому ліжку! Уявляєш?!
– Бідна Людочка! А як же її сини? Не захистили свою матір?
– Вони десь навчаються, то, може, і не відали, що коїть батько. Ти ж знаєш Людочку: вона буде терпіти й мовчати до останнього.
– Ходімо до неї. Не можна її залишати на самоті. Їй потрібна наша підтримка.
Дівчата знайшли свою виховательку в кабінеті. Було помітно, що жінка нещодавно плакала: очі червоні, повіки спухлі.
– О! Мої дівчатка! – усміхнулася до них жінка. – Заходьте, хоча в мене тут не прибрано.
У кутку, на підлозі, був розстелений ватяний матрац, на ньому – інтернатівська постільна білизна, ковдра та подушка.
– Людмило Анатоліївно, ми все знаємо, – сказала Олеся. Дівчина підійшла, обняла жінку.
– Ви стали дорослими, – промовила вихователька розчулено. – Як швидко плине час!
– Ви нас не покинете? – спитала Карина.
– Допрацюю до кінця навчального року, а далі… Тоді ви залишитесь з іншими вихователями, а я виїду звідси.
– Ми також тут до кінця навчального року, – сказала їй Олеся й розповіла про подальші плани.
Дівчатка з вихователькою були разом до самої вечері. Вони стиха вели розмови, пили чай і виливали душі. У Людмили Анатоліївни був вихідний, тож вона відправила дівчаток вечеряти, а сама залишилась у кабінеті.
– А ви що їстимете? – запитала жінку Олеся.
– У мене є бутерброди, заварю собі чаю. Ви не турбуйтеся про мене.
– А де ви будете жити? – поцікавилась Карина, ковзнувши поглядом по матрацу.
– Тут, – указала Людочка на постіль на підлозі. – Це тимчасове моє житло.
За вечерею дівчатка поділили одну порцію сирної запіканки між собою, другу понесли Людочці.
– Вам треба поїсти щось гаряче, – сказала Олеся, коли вихователька відмовлялася брати. – До того ж, я з дому привезла дещо, тож ми з Кариною не голодні, – збрехала вона.
Того вечора подружки відпросились у виховательки, щоб заночувати в кабінеті Людочки. Усі троє вмостилися на долівці на матраці, дівчатка поприлипали до жінки з обох боків. Вони відчували тепло не лише її тіла, але й душі. Про що тільки не говорили! А ніч коротка, тож під ранок, коли небо почало сіріти, відчули, що надходить сон.
– Я не хочу спати, – протяжно промовила Карина.
– Розкажіть нам ще щось, – попросила Олеся. – Наостанок.
– Мої хороші! У кожної людини свої проблеми. У когось сьогодні нема грошей, і він вважає, що це – велика проблема, навіть глобальна, – тихо сказала жінка. – В інших тріщать рахунки в банках – і це для них проблема. Хтось губиться у великій кількості кімнат власного маєтку, іншому ніде переспати ніч. І важко сказати, хто щасливіший: жебрак, якому нічого втрачати, але він вільний, чи багатій, який живе, як на пороховій бочці, бо щохвилини може втратити награбовані статки або навіть власних дітей. Щастя крихке: сьогодні є, а завтра Фортуна обійшла тебе стороною. Тож, мої любі дівчатка, потрібно цінувати те, що маєте, а не зациклюватися на дрібних проблемах. Ми з вами відчуваємо тепло одне одного, підтримку, маємо руки, ноги, зір, тож не так усе й погано. Потрібно просто жити, бачити захід сонця і зустрічати його схід, милуватися зорями, радіти дощу та просто ходити босоніж по траві. А все інше… То дрібниці, які можна вирішити. Згодні?
– Так, – промовили дівчатка в один голос і міцніше притиснулися до виховательки.
Розділ 19
Олеся не просила батьків купити їй нову сукню на випускний вечір. Образа за те, що вони не підтримали її прагнення навчатись у медичному виші, засіла в душі глибоко і, як вона вважала, надовго. Дівчина обмежилася новою блузкою та спідницею, яку їй перешила Карина зі старої. Та й сам вечір не був наповнений піднесеним настроєм та радістю. Усе нагадувало просто прощання з улюбленою вихователькою, хіба трохи тішило те, що незабаром подруги позбудуться прізвиська «Дві Мавпочки».