– І коли вже почнуться ті навчання? – бубоніла не раз мачуха. – Ви мене вже дістали!
Олеся знала, що то звинувачення в її бік, але мовчала. Наприкінці серпня вона з Кариною поїхала на навчання в Луганськ і з полегшенням зітхнула. Подругам пощастило – їм виділили маленьку кімнату в гуртожитку. Це було їхнє перше окреме житло, яким вони не могли натішитися. Згодом почалося навчання і студентські будні зі своїми турботами.
За два тижні до вісімнадцятиліття Карини померла її бабця, так і не розповівши їй про матір. Дівчина невтішно плакала, бо втратила єдину рідну людину.
– Вона обіцяла назвати прізвище моєї матері та розповісти, де вона живе, – сказала Карина після похорону.
– Не встигла.
– Я спізнилася на два тижні.
– Але ж бабця казала, що Людочка також знає, – нагадала Олеся.
– Я зараз не готова шукати матір.
– І не треба! За півроку закінчимо навчання, влаштуємося на роботу й тоді з’їздимо до Людочки, навідаємо її та про все дізнаємося!
– Так буде краще, – погодилася Карина.
На вісімнадцятиліття Карина отримала подарунок – ноутбук. Один із місцевих бізнесменів мав шефство над випускниками дитбудинку й на повноліття кожному з них дарував цінні подарунки. Мрія Карини здійснилася, але дівчина була в такому стані, що й новенький ноутбук її не тішив. Олеся, як могла, підтримувала подругу. Хто, як не вона, знає, як це – втрачати рідну людину?
– Не хочеш зареєструватися на цьому сайті? – запитала якось Олеся, відкривши сайт знайомств.
– Навіщо це мені? – Карина байдуже поглянула на екран.
– Іноді незнайомій людині легше висловити свій біль, – обережно промовила Олеся.
– Хіба можна поділитися болем?
– Але поспілкуватися з кимось, відволіктися – це тобі не завадить.
Карина прийняла пропозицію подруги й зареєструвалася. Згодом Олеся зрозуміла, що мала рацію. Подруга у вільний час почала подовгу сидіти за ноутбуком, щось комусь писала й чекала на відповідь.
– Олесю, подивись, із яким хлопцем я познайомилась! – покликала одного разу Карина. – Його звати Валентин.
– Гарний! – поглянувши на екран, сказала Олеся. – Звідки він? Скільки йому років? Хоч не одружений?
– Йому двадцять три. Живе в Сєвєродонецьку, закінчив виш, уже працює, пише, що не одружений, – пояснила подруга. – Ти знаєш, у нас збігаються погляди на життя!
– От бачиш! А ти не хотіла реєструватися!
– Це ще нічого не значить. Люди різні у віртуальному й реальному житті.
– Не завжди. Якщо він відкритий до спілкування, щирий, то такий буде і в повсякденному житті, а якщо брехун – то залишиться ним назавжди, – усміхнулась Олеся.
Карина щодня спілкувалася з новим знайомим. Олеся не могла натішитися з того, адже було помітно, як дівчина виходить із депресії, повільно, з болем, але те листування їй неабияк допомагає.
– Валентин пропонує зустрітися, – сказала Карина після піврічного спілкування.
– Ти погодилась?
– Я поки не готова, – відповіла Карина. – Він хоче зустрітися, бо їде на кілька місяців до Польщі на заробітки.
– У нього ж була робота.
– Пише, що затримують зарплатню, яка й так невелика, тож хоче підзаробити. Що ти мені порадиш?
– То погоджуйся!
– Думаю так: якщо я йому потрібна, то дочекається зустрічі після повернення, а якщо ні… То значить така наша доля, – усміхнулась Карина.
– Як знаєш, – стенула плечима Олеся. – Я б на твоєму місці не затягувала. Дивись, бо якась полячка відіб’є в тебе хлопця.
– Він ще не мій, – сказала на те дівчина.
Частина друга
Розділ 20
Отримала ноутбук у подарунок і Олеся на свій день народження, але найбільшим щастям було для неї відкрити черговий лист від мами. Розрізаючи його по лінії склеювання, Олеся з жалем відмітила, що лишилося лише два листи. Вона навіть не уявляла, як буде жити далі без них. Що не рік – то чекання нової уявної розмови з матір’ю, спілкування через листи від неї.
«Мама або не встигла більше написати, або вирішила, що у двадцять років я стану дорослою й самостійною», – подумала Олеся, відкривши лист.
Рідний до болю, такий знайомий почерк! Навіть не вірилося, що матері нема серед живих стільки років, а її листи й досі доходять до доньки. Вони – як живильний бальзам: коли боляче або тяжко, можна прикласти до рани, щоб швидше загоїлося.
Олеся швидко пробігла очима написане. Скільки ж любові та ніжності було в кожному слові! Дівчина подумала, що, напевно, крім матері, ніхто не може вкласти стільки душі у свою дитину. Знаючи, що вимушена покинути її, мати не впала у відчай, жодного разу не поскаржилася ані на біль, ані на долю, намагаючись підтримати доньку впродовж багатьох років. Мама писала про життя, давала поради.