Вона вирішила, що в такому віці з донькою потрібно говорити про кохання. Жінка писала про вік, коли дівчина стурбована стосунками з хлопцями, тому намагалася бути поруч, стати порадницею хоча б через листи.
«Люба моя донечко, сподіваюся, ти вже зустріла своє кохання… Раніше я тобі розповідала про закоханість і перше кохання – зараз спробую розповісти, що таке справжнє кохання. По-перше, це чисте та спокійне почуття, коли ти готова повністю довірити своє життя тому єдиному обранцю, коли розраховуєш на його підтримку й сама готова розірватися на частини, щоб допомогти йому та підтримати. Кохання – це свідомий вибір твого серця, коли не можеш пояснити, за що кохаєш. Але любити не так просто. Кохання потребує не лише розуміння одне одного, а й терпіння, роботи над собою та своїми емоціями, самодисципліни й поваги. Інколи одне необдумане слово може поранити коханого, навіть охолодити почуття чи й знищити їх. Наразі, Олесю, тобі вісімнадцять, і ти маєш уже відрізняти підліткову закоханість від справжніх сильних почуттів. Кохання – дар Божий, який отримує не кожен. Якщо ти його отримала, то збережи його в чистоті. Кажуть, що закохатися можна в зовнішність, а полюбити – тільки душу. Якщо справжнє непідробне кохання – не лише його оболонка, то відстань і час ніколи не стануть перепоною для нього. Кохання – це реальність, закоханість – ілюзія. Якщо закохані двоє – між ними нема бар’єрів, стіни непорозуміння, є повна довіра, але треба пам’ятати, що кохання – тендітне, крихке, його слід оберігати, леліяти, цінувати, бо воно потребує захисту й тиші. Якщо ти й досі не зустріла свого коханого, то знай: кохання вже близько. Ти мені віриш, моя люба дівчинко?»
Олеся зітхнула, притулила аркуш до щоки, намагаючись відчути тепло материнської руки.
– Матусю, рідненька, я ще не зустріла того єдиного, посланого мені долею, – промовила стиха, – але дякую за надію, яку ти мені даєш.
Дівчина продовжила читання. Мама розповідала, як вони познайомилися з батьком, покохали одне одного, як вирішили одружитися. Олеся на мить відволіклася від читання, згадавши, яким став батько. «Мама б його не впізнала», – подумала, згадуючи батька колишнього й теперішнього.
Дочитавши лист до останньої крапки, дівчина ще довго сиділа в задумі, потім уважно перечитала лист ще кілька разів і лише тоді помітила приклеєний до аркуша маленький згорток. На ньому був підпис «Моїй донечці подарунок на 18-ліття». Олеся акуратно відкрила його, і в долоню вислизнув, блиснувши на сонці, золотий ланцюжок, а на ньому – невеличкий хрестик із зображенням Ісуса. У дівчини защеміло серце, і вона ледь не розплакалася від чулості. Це був неймовірний подарунок! Олеся не мала жодної золотої прикраси й особливо не прагнула їх, але хрестик від мами – це справжнє щастя. Дівчина підійшла до шафи з одягом, відчинила дверцята, де на внутрішній частині було велике, майже в людський зріст дзеркало. Вона наділа ланцюжок на шию, торкнулася хрестика пальцями.
– Він буде зі мною завжди, мамо! – промовила стиха. Олеся відчула, як на душі одразу стало якось спокійніше й затишніше.
– Дякую, рідненька, за такий подарунок! – сказала Олеся й зачинила дверцята.
…Весна буяла в усій красі, коли Олеся з Кариною були на практиці і керівник дала їм три дні для відпочинку.
– Куди б гайнути? – роздумувала Олеся вголос. У невеликій гуртожитській кімнаті простору й так було мало. Весна, як надія на краще, манила на вулицю, туди, де раділо птаство й буяли цвітом сади. – Додому не хочеться.
– Їдьмо до мене, – запропонувала Карина. – Там навколо хати навесні справжній рай.
– А може, навідаємо нашу Людочку?
– Ми з нею спілкуємося телефоном щотижня, але… Я вже скучила за нею.
– То збираємося?
– Гаманець у сумочку – і всі мої збори! – весело відповіла Карина.
Людмила Анатоліївна, як з’ясувалося, жила не в самому Сєвєродонецьку, а в селі, що починалось одразу за містом. Жінка до подробиць пояснила, як туди дістатися.
– Можна навіть пішки, тут недалеко, але ви не знаєте місцевості, тож краще вже маршруткою, – сказала дівчатам Людмила Анатоліївна.
Подруги на Луганському автовокзалі дочекалися рейсового автобуса до Сєвєродонецька й за годину з гаком уже були в місті. Маршруткою швидко доїхали до села, де на зупинці їх уже чекала улюблена колишня вихователька.
– Які ви гарненькі! – жінка обняла їх, розцілувала. – Справжні красуні! Одна чорнява, інша – білявочка!