– Вибачте, ви давно тут мешкаєте?
– Років з десять. До цього тут жила моя бабуся, але її прізвище не Стрельник.
– Ви не знаєте, хто жив тут до неї?
– Ні, не знаю, а бабуся наша вже померла.
Карина подякувала й уже мала намір іти, коли з квартири навпроти вийшла старенька.
– Спитайте в тітки Віри, – порадив чоловік, – вона тут усіх знає.
Подруги звернулися до бабусі з тим же питанням.
– Пригадую таку, – відповіла та. – Проживала колись у цій квартирі з бабцею. Її батьки загинули в аварії, тож бабуся й виховувала. Потім Надя поїхала на навчання до Луганська, а бабця незабаром померла. Надя приїхала, продала квартиру й кудись виїхала.
– Не знаєте куди?
– Не можу вам, діточки, сказати. Коли виїхала, то вже не поверталася. Хтось мені казав, що років із десять тому бачив Надю в місті, але сюди вона точно не приходила. А ви сходіть у паспортний стіл, там повинні знати, – порадила старенька.
Карина вийшла на вулицю геть засмучена. – Чому ніс повісила? – штовхнула її ліктем під бік Олеся. – Гадала, так одразу й знайдемо?
У паспортному столі нічого нового подруги не дізналися. Нібито жінка мала намір виїхати на заробітки на Північ, а де вона зараз – невідомо. Проте їм сказали, що вона могла вийти заміж і змінити прізвище, тож, не знаючи його, навряд чи її знайдуть.
– Звичайно, вона одружилась, і тепер шукати її – що голку в сіні, – сказала Карина, вийшовши надвір. – Пошуки закінчилися. Час повертатися ні з чим.
– Може, нам щось порадить Людочка, – мовила Олеся, щоб утішити подругу.
– Нічого, переживу! – заперечила та. – Жила до цього часу без неї й далі житиму.
– Шкода, що зараз нема в місті Валентина.
– Чому шкода? У нас випробувальний термін, – усміхнулася Карина.
Олеся бачила, що та усмішка була сумною. Подруги пішли на ринок, поштовхалися там, купили продукти й повернулися в село.
Коли тихий вечір спустився на землю, Олеся вийшла з двору. Ігор уже сидів на лавці.
– Привіт! – сказала дівчина.
– Доброго вечора!
В Олесі серце закалатало, зашаленіло в грудях. «Чому так? – майнула в голові думка. – Я його бачу вдруге у своєму житті».
– Ходімо погуляємо, – запропонував юнак.
– Куди?
– Будь-куди. Весна гарна всюди.
Ігор узяв Олесю за руку. Його прохолодні пальці обпікали, й Олесю ніби обдало окропом. Вони ходили вулицями, спускалися до водойми, слухали солов’я. Ігор тримав Олесю за руку, не відпускав ні на мить. У дівчини завмирало серце від близькості, коли їхні лікті дотикалися. У голову стукав п’янкий запах весни, брав у свій полон, зачаровував, змушував серце калатати ще сильніше.
– Чому тремтять твої пальці? – спитав Ігор, зупинившись.
Він стояв перед нею, такий милий і близький.
Олеся дивилася йому просто у вічі й хотіла, щоб ця мить стала безкінечною. У його очах – сама ніжність.
– Це винна весна і… ти, – стиха промовила Олеся.
Ігор наблизився, і їхні вуста зійшлись у першому ніжному й несміливому цілунку. Його губи пахли бузком, квітучим садом і ще чимось таким, від чого паморочилось у голові.
– У всьому винна весна, – повторила Олеся.
Їй не вірилося, що це відбувається з нею. Усе було ніби в казковому сні. Вони цілувалися під рясними зорями та повним місяцем, і ніч була в їхньому розпорядженні. Його руки обіймали тонкий стан дівчини надзвичайно ніжно, її руки обвили його шию, вуста торкалися вуст, і ті цілунки були солодкі та свіжі, як сама весна.
Вони знову йшли дорогою, узявшись за руки. Олеся ладна була заприсягтися, що навіть дорога, яка вела їх у майбутнє, також пахла весною. Легесенький вітерець пестив її волосся, торкався палаючих щік, ховався серед яблуневих пелюсток. Юнак та дівчина пішли вузькою доріжкою, зовсім поруч, так близько одне до одного. Олесі здавалося, що в її венах тече не кров, а сама весна, яка пробудила всі клітинки її тіла зсередини, змусила розкриватися, як бутон квітки.
– Я не хочу, щоб ця дорога скінчилася, – промовила дівчина. – Ось так би йшла і йшла нею.
– Так і буде. У нас попереду ще багато непройдених доріг, – сказав Ігор.
– Справді? І ми по них підемо разом?
– Звичайно. Таких, як ти, більше немає. Ти одна.
– І ти один. Один-єдиний на всьому світі.
Закохані цілувалися знову, а потім ішли дорогами, бентежними й манливими водночас…
Розділ 22
«Минуло три дні, залишилося стільки ж», – подумала Олеся, прокинувшись.
– Ох і довго ж ти спиш, Олесю! – усміхнулася Карина, побачивши, що дівчина прокинулась. – Напевно, повернулася додому під ранок?
– Відгадала, – сказала Олеся й потяглась у ліжку.
– Гуляли з Ігорем? Можеш не відповідати – сама бачу, що аж світишся вся!