– Каринко, ти навіть не уявляєш, яка я щаслива! І як я жила без нього?!
– Ви знайомі лише три дні.
– А здається, що я знала його все життя. Тепер я розумію, що таке кохання.
– Не поспішай, Олесю, з висновками. Ходімо снідати, бо Людочка вже нам сапки приготувала.
– Так, треба їй допомогти, – погодилась Олеся й хутко підвелася з ліжка.
На шостий день гостювання в колишньої виховательки подруги вирішили надвечір сходити до річки позасмагати. Ігор привів їх на берег, укритий густою молодою травою. Річку щільно обступили дерева та кущі, тож дівчата обрали собі місце таке, щоб і тінь поблизу була, і сонце для засмаги. Було не так спекотно, як удень, тож Олеся лягла на ковдру, постелену на траві, підставила спину сонячним променям, вирішивши, що вже не згорить її біла шкіра. Карина заявила, що вона взагалі не обгорає, тож бігала без упину до води, плавала, потім лягала біля подруги засмагати. Ігор пішов охолодитися до річки, й Олеся задивилася на нього. Високий, доладний, з гарною фігурою, він їй здавався надто гарним для неї.
– Каринко, як ти гадаєш, Ігор кращий за мене? – запитала вона подругу.
– Дивне питання. Як можна порівнювати? І до чого таке питання?
– Мені здалося, що я для Ігоря не досить гарна.
– Тю, дурна! Треба себе любити, щоб інші любили. Вам добре удвох? Якщо так, то не став дурних питань. Домовились?
– Гаразд, – сказала Олеся й лягла на спину.
Коли над річкою повіяло вечірньою свіжістю, Карина почала збиратися додому.
– Може, залишимося тут? – звернувся Ігор до Олесі.
– А як же Карина?
– Ми її проведемо.
– Не треба, – сказала дівчина, почувши розмову, – я сама дійду, а ви залишайтесь.
Олеся з Ігорем сиділи на поваленому стовбурі старого дерева над річкою й проводжали день. Він згасав повільно, розмірено та спокійно, поступаючись місцем ночі. Закохані чекали, поки з’явиться перша найсміливіша зірочка, сповістивши про прихід ще однієї їхньої ночі. За нею на темну ковдру неба посипалися нескінченні світні вогники й поважно виплив місяць уповні. Він стиха спостерігав, як двоє цілуються над річкою, як хлопець ніжно пригортає дівчину до себе, пестить долонями її волосся, плечі, торкається вустами губ, щік, шиї.
Десь поблизу був бузок, і запах його цвіту, без екзотичних домішок, зворушливий, тендітний і разом з тим сильний, п’янив Олесю. До цього аромату примішувався густий, медово-квітковий аромат жасмину, що ріс неподалік на дачних садибах.
Солодкий аромат бузку поєднувався із запахом жасмину, насичувався свіжістю водойми – і все це заспокоювало дівчину, відганяло погані думки, залишивши місце тільки коханню.
– Як пахне бузок, – стиха промовила Олеся, прихиливши голову до плеча юнака.
– Бузок – довгожитель, він може рости до ста років, – сказав він. – У світі існує понад дві тисячі сортів бузку, а його батьківщиною є Мала Азія.
– Я не знала.
– Тепер знатимеш, – сказав Ігор, ніжно обіймаючи дівчину за худенькі плечі. – Цьогоріч бузок із жасмином зацвіли разом, що буває не завжди. Зазвичай, першим зацвітає бузок, який потім передає естафету жасмину. Весна була холодною, тож бузок трохи спізнився.
– Незвичайна весна.
– Так. Бо саме наприкінці її я зустрів тебе, і це буяння цвіту – гімн нашому коханню.
Олеся подивилася хлопцеві в очі.
– Мені не почулося? – спитала вона зовсім тихо.
– Ні, моя люба, ні. Я кохаю тебе.
Він торкнувся її вуст ніжно-ніжно, ніби збирав той смак весни, який був навколо них.
– І я тебе кохаю. Уперше в житті таке зі мною.
– Усе буває колись уперше.
Олеся, у полоні весни й кохання, відчула, як його руки ковзнули донизу, торкнулися ноги. Вона припала до його вуст, п’ючи насолоду, не противилася, коли Ігор зняв із неї легку сукню, розстелив на густій траві простирадло. Закохані дарували одне одному ласки та ніжність, коли їхні тіла з’єдналися, злилися в одне ціле. Здавалося, що це кохання таке ж безмежне, як нескінченність простору над ними…
Наступного дня Ігор провів дівчат до міста, де вони сіли на рейсовий автобус до Луганська.
– Я телефонуватиму щодня, – пообіцяв він Олесі. – Ти лише не журися.
Олеся ладна була розревітися прямо на автовокзалі серед натовпу пасажирів на платформах.
– Я сумуватиму, – промовила вона, ледь стримуючи сльози.
– Я приїду до тебе за першої нагоди. Обіцяю!
– Ти не забудеш мене?
– Ніколи! Як я можу забути своє кохання?
Ігор пригорнув до себе дівчину, поцілував у маківку.
– Пам’ятай, що я кохаю тебе, – сказала вона.
Олеся швидко поцілувала юнака й пішла в салон автобуса. Хлопець чекав, поки автобус не зник із поля зору.