Розділ 23
У наступні вихідні Олесі довелося їхати додому. Дівчина мала намір податися до Ігоря, але мачуха зателефонувала й наполягла, щоб Олеся приїхала допомогти впоратися на городі.
– Як їсти – усі гаразд, а допомоги чекати ні від кого, – сказала їй Раїса Іванівна. – Нічого тобі там у місті дупу відлежувати, приїжджай негайно!
І Олеся поїхала. Цілий день вона приводила до ладу грядки, прийшла до хати надвечір, стомлена, з обпеченими на сонці плечима. Повернулися додому батько з Костею, тож дівчина поквапилася прийняти літній душ, щоб звільнити його для чоловіків. Олеся вдягла легкий домашній халатик без рукавів, приготувала вечерю, усіх нагодувала, помила посуд і вийшла в садок. Вона прихопила з собою мобільний телефон поговорити з коханим, не помічаючи, що за нею спостерігає Костя. Він стояв неподалік, услухаючись у кожне її слово. Коли дівчина закінчила розмову, підійшов до неї, сів поруч.
– Не спиться? – запитав він, прикурюючи цигарку.
– Зараз піду.
– З ким-то ти так приязно щебетала по телефону?
– Зі своїм хлопцем.
– О! У тебе вже є хлопець?
– Є. А тобі яке діло?
– Хотів би на нього поглянути.
– Колись познайомлю.
– Він гарний?
– Найкращий!
Олеся вирішила, що розмова закінчена, коли Костя торкнувся її почервонілого плеча пальцями.
– Болить? – спитав він.
– Трохи.
– Зачекай, я зараз змащу плечі сироваткою.
Костя приніс у склянці сироватку, став позаду дівчини, змастив плечі. Приємна рідина зняла пекучість, і дівчина подякувала.
– Усе. Я стомилась і йду спати, – сказала вона.
Дівчина хотіла підвестися, але Костя притримав її.
– Пусти! – невдоволено промовила Олеся.
– Скажи мені, ти з ним уже спала? – прошипів він їй на вухо.
– Тобі яке діло? Не пхай свого носа, куди не просять!
– Я тебе питаю: ти спала з ним?
Костя міцно тримав її за передпліччя.
– Та пішов ти!
Олеся різко підвелася, але Костя схопив її за руки, повернув до себе обличчям. Таким його дівчина ще не бачила. Він був такий злий, що їй стало страшно, злість у ньому аж клекотіла.
– Не дуркуй, Костю, відпусти, – сказала вона спокійно, намагаючись звільнитися від його цупких рук.
– Поки не зізнаєшся, не відпущу! – блиснув на неї недобрим поглядом.
– Поговорімо спокійно. Чому тебе це так цікавить?
– Бо я – твій брат і нікому не дозволю тебе ганьбити!
– Гаразд. По-перше, мене ніхто не ганьбив. По-друге, я його кохаю, а в храм кохання, де є двоє, нема входу сторонньому.
– Хто він? Звідки?
– Його звуть Ігор. З ним я познайомилась, коли їздила до колишньої виховательки в Сєвєродонецьк.
Олеся навмисно не сказала назву села, побоюючись, що Костя може й там знайти Ігоря.
– Ясно, – промовив він протяжно й примружив очі. – Останнє питання: ти з ним спала вже?
– Здається, це питання було одним із перших. Я вже тобі сказала, що це тебе не стосується.
Олеся з силою смикнула руки, але Костя їх здавив ще міцніше.
– Зізнавайся! – прошипів він їй прямо в обличчя.
– Це вже занадто! – спалахнула гнівом Олеся. – Так! Ми з ним кохалися! Почув, що хотів?! Тепер пусти!
– Сучка! – злісно кинув Костя й відпустив руки. – Підстилка! – додав вороже.
– Ненавиджу тебе! – крикнула Олеся й побігла до хати. Наступного дня надвечір, коли ще названий брат не повернувся додому, Олеся поїхала в Луганськ. Про неприємну сутичку напередодні вона розповіла Карині.
– Не розумію, що йому від мене треба? – сказала Олеся.
– А я тобі казала, що він у тебе закоханий? Казала! Напевно, так і є, бо приревнував! – відповіла подруга.
– Дурня якась! Не хочу про нього й думати!
До Ігоря Олеся приїхала на початку травня. Він зустрів її на автовокзалі в місті, і вони разом поїхали в село.
– Потрібно було щось купити на гостинець Людмилі Анатоліївні, – згадала Олеся вже в маршрутці.
– Ти будеш жити в мене, – сказав юнак. – Мама поїхала до сестри на два дні.
– А якщо повернеться? Буде незручно якось.
– Так, вона повернеться, і я вас познайомлю, – сказав Ігор.
Того літнього безвітряного вечора закохані довго сиділи у дворі під липою.
– З одного дерева липи бджоли збирають до тридцяти кілограмів меду, – сказав Ігор.
– Ого! І де наш мед? Де наші бджоли? – усміхнулась Олеся.
– Хочеш меду? Можу пригостити.
– Ні. Я хочу бути з тобою поруч, вслухатись у твій голос, відчувати тепло твого тіла.
Ігор обійняв дівчину за плечі, ніжно пригорнув до себе.
– А ти знала, що дикоросла липа зацвітає на своє двадцятиліття, а садова – на тридцятий свій рік? – запитав він.
– Ні, не знала, але якось читала, що це дерево може дожити до трьохсот років, а деякі – навіть до тисячі, – мрійливо промовила дівчина. – Уявляєш, ця липа може стати свідком не одного покоління? Нас не буде, а вона стоятиме, квітнутиме, і над нею кружлятимуть бджоли.