– Усе! Досить! Я більше не можу! У ваші тупі голови нічого не можна вбити! – закричала дівчина.
На мить усі замовкли. Ніхто не очікував від тихої Олесі такої реакції.
– То… То ти, може, також майданиш? – недобре глипнула очима Раїса Іванівна.
– А якщо й так, то що? – важко дихаючи, промовила Олеся.
– Ти, Лесю, здуріла чи що? – поглянув на неї батько. – Ти підтримуєш бандерівців?
– Я підтримую свободу своєї країни, – уже спокійно відповіла донька.
– Може, і на мітинги в Луганську бігаєш? – іронічно хихикнув Костя.
– Може, і бігаю.
– Це тебе твій Ігор підбиває? – запитав Костя.
– То не твоя справа, – відповіла Олеся.
– Що за Ігор? Хто він такий? Бандерівець? – округлила очі мачуха.
– А ви в неї спитайте, – Костя ткнув пальцем у бік Олесі.
– Лесю, хто він? – запитав батько.
– Мій хлопець, – відповіла Олеся.
– Хто він і звідки? – наполягала Раїса Іванівна.
– Він із Сєвєродонецька. Працює на заводі. Ми з ним зустрічаємось. Усе?
– Ні, не все! Ти розкажи батькам, де він зараз, – сказав Костя та єхидно посміхнувся.
– Так, Лесю, розкажи нам, – підтримав його батько.
– Якщо вам усім так цікаво, то Ігор зараз у Києві на Майдані, – відповіла Олеся.
– Та-а-ак! – протягнула мачуха. – То виходить, ми пригріли під боком змію?
– Раєчко, не треба! – промимрив собі під ніс несміливо батько.
– Треба! Ще й як треба!
Жінка постала горою перед Олесею, уперши руки в боки.
– Що вам від мене треба? – спитала дівчина.
– Якщо я дізнаюся, що ти майданиш, то забудь сюди дорогу! – голосно промовила розгнівана мачуха, що аж трусилася від злоби.
– Та будь ласка! – спалахнула Олеся. – Можу поїхати й не вертатися!
– Ич як заговорила! Викохали її, вивчили, а тепер уже не потрібні батьки?! – бризкала слиною жінка. – Забирай свої манатки й геть із дому!
– Мамо, не треба так! – втрутився Костя. – Заспокойся!
Олеся побігла до своєї кімнати, почала складати речі у валізу. За нею прийшов Костя, почав заспокоювати.
– Не звертай уваги, – сказав він. – Мама погарячкувала. Зараз ми всі на нервах, то що ж тепер? Пересваритись усім чи що? Чуєш мене, Олесю?
Олеся стомлено сіла на диван.
– Та чую вже, не глуха.
– То не поспішай їхати. Ми все-таки одна родина.
Наступного ранку Олеся поїхала не попрощавшись. За кілька днів по тому були перші загиблі на Майдані. Олеся з Кариною не пішли на заняття. Вони не вимикали телевізор ні на мить, спостерігаючи за подіями на Майдані. Щогодини Олеся намагалася додзвонитися до Ігоря, який був у Києві, але зв’язку не було. Дівчина до болю в очах вдивлялася в кожне обличчя, яке з’являлося на екрані, але Ігоря не побачила.
Подруги плакали разом, коли показали перших загиблих.
– Який жах! Загинули мирні люди, беззбройні. Я не переживу, якщо з Ігорем щось трапиться, – плакала Олеся.
– З ним буде все добре, – запевняла Карина, хоча ніхто цього не гарантував.
За кілька днів Ігор сам зателефонував Олесі. Він сказав, що був легко поранений і його забрали до лікарні, щоб витягнути з тіла кулю.
– Я приїду до тебе! – сказала Олеся.
– Я забороняю тобі! – Ігор був категоричним. – На місцях також повно справ. Ми тут вистоїмо, а ти будь у Луганську. Домовились?
– Так, – неохоче погодилася дівчина.
Розділ 25
Час змінив свої виміри. Тривожні дні тягнулися надто довго. Лише навесні Олеся змогла зустрітися з Ігорем. Рання весна ще не впустила в себе квітучі запахи, проте їхня зустріч після довгої розлуки була ще теплішою. Перше тепло принесло надію й тривогу одночасно. Луганськ лихоманило й далі, готувався референдум, але Олеся була впевнена, що він не відбудеться і гору візьме здоровий глузд. На той час вона вже отримала диплом і влаштувалася з Кариною на роботу в одному з міні-маркетів міста. Дівчата винайняли однокімнатну квартиру на двох, без ремонту, але дешево. При зустрічі Олесі з Ігорем хлопець нагадав їй про наміри одружитися цією весною. Вони добре все обміркували й вирішили дочекатися, поки все в країні заспокоїться.
– Ми обов’язково поберемося, – сказала Олеся, – хотілося б, щоб наше весілля стало справжнім святом, а зараз так тривожно й неспокійно.
– Може, ти б переїхала до мене? – запропонував Ігор.
– Зробимо все, як планували раніше. Одружимося й житимемо самі, окремо, – сказала на те Олеся.
Дівчина проводжала Ігоря з тривогою на душі. Таке було з нею вперше. Щось лихе закралося всередину й нашіптувало, що бачить вона хлопця востаннє. Олеся гнала від себе такі думки, але ті знову наполегливо поверталися до неї. Вона довго стояла на вокзалі в його обіймах, намагаючись всотати в себе цю мить, запам’ятати кожне його слово, кожен порух, а потім пристрасно поцілувала, ніби прощаючись назавжди.