Олеся мовчки пішла до хати. Вона взяла великий банний рушник, нижню білизну та сарафан, пішла за будинок до літнього душу. Вода в металевому баку ще не нагрілася як слід на сонці, але Олеся цього не помічала. Вона милила тіло гелем, терла до болю мочалкою, беззвучно плакала, і вода змивала з неї бруд учорашнього вечора і сльози заразом. Олеся схаменулася, коли у великому баку скінчилася вода. Вона довго й ретельно витирала тіло, потім вдягла чистий одяг, повісила на гачок рушник і пішла до хати збиратися. За кілька хвилин вона вже мчала на автобус.
Розділ 26
Карина повернулася додому й не впізнала Олесю. Подруга лежала на ліжку, закутавшись у ковдру, заплакана, з відреченим поглядом. На питання Карини, що сталося, Олеся нічого не відповіла, лише великі горошини сліз тихо скотилися на подушку. Напоївши подругу чаєм з м’ятою та медом, Карина змогла з нею поговорити й усе дізнатися.
– Тварюка! – обурилася дівчина. – Ні, дві тварюки! Нелюди! Як вони могли?! Ти мусиш звернутися до міліції! Було зґвалтування, і того негідника повинні покарати! Я зараз же телефоную!
– Не треба, – тихо промовила Олеся. – Мені соромно.
– Тобі соромно? А йому ні?! Де його номер? – Карина схопила Олесин мобільник, почала гортати списки абонентів. – Я сама з ним зараз поговорю!
– Що ти йому скажеш? Насваришся пальцем? – Олеся гірко всміхнулась. – Це кінець.
– Чому кінець? Це йому кінець!
– Як мені жити далі?
– Зараз я спитаю в цього негідника, як тобі жити!
Карина була налаштована рішуче. Вона знайшла в списку номер телефону Кості, набрала його.
– Це Костя? – запитала дівчина.
– Так! А ти хто і чому дзвониш з чужого телефона? – почула вона грубий чоловічий голос.
– Я – Карина, подруга Олесі. Зараз ти, тварюко, приїжджаєш до нас, ми викликаємо міліцію, і ти сам пишеш зізнання у зґвалтуванні! – нервово заявила дівчина.
– Я?! І кого це я ґвалтував?
– Не клей дурня! Олесю!
– Карино, ти не сповна розуму?! Олеся сама цього хотіла! Спитай у неї.
– Уже спитала. Костю, я не жартую! Або ти зараз же приїздиш сюди, або я телефоную в міліцію! – прокричала Карина у слухавку.
– Не треба, прошу тебе, – тихо озвалась Олеся. – Я не можу його бачити.
– Диктуй адресу, – сказав Костя.
Олеся знову натягнула на себе ковдру. Було спекотно, але її чомусь морозило.
– То нервове, – сказала їй Карина.
– Навіщо ти його покликала?
– Якщо сам не зізнається, то викличемо міліцію, і нехай усе з’ясують.
– Тоді про все дізнається Ігор. Я його втрачу. Я втрачу рідних, які мені не пробачать, – тихо промовила Олеся. – Мені їх шкода.
– А себе тобі не шкода? Будеш їздити додому, і Костя щоразу над тобою знущатиметься. Ти цього хочеш?!
– Ні. Я не знаю, чого я хочу, що мені робити і як жити. Карино, як це принизливо! Його руки торкалися мого тіла, він мене цілував, а потім… Він гидкий і бридкий! Ненавиджу його!
– Уявляю!
– Я взагалі не розумію, що було зі мною. Так, я випила той самогон, але ж не стільки, щоби втратити змогу рухатися. Невже я так сп’яніла від нього?
– А ти не думала, що Костя міг туди щось підсипати?
– Я нічого такого не помітила. Пили всі з однієї пляшки, і Костя при мені наливав із неї той клятий самогон. До цього я пила лише сік, який сама відкривала.
– Ось приїде Костя й спитаємо в нього!
Олесі хотілося стати невидимою, розчинитись у повітрі, коли почула голос зведеного брата. Сором обпік її з ніг до голови, і знову в пам’яті зароїлися спогади про вчорашній вечір. Олеся чула, як він привітався з Кариною й спитав, де Олеся. Дівчина почула, як наближаються його кроки до кімнати, і всередині все заклекотіло від люті. Ледь Костя з’явився перед нею, Олеся скочила з ліжка, підбігла до нього і з розмаху вліпила ляпас по обличчю. Він відсахнувся вбік. На мить у його очах промайнув вогник люті, потім погляд пом’якшав і став ніби здивованим.
– Олесю, за що?!
– Ти не знаєш, за що?!
Вона вдарила ще раз. Костя стерпів.
– Ще раз! – сказав він, підставляючи щоку.
Олеся з розмаху вдарила ще. І ще. Вона била щосили, ридаючи, лютуючи, вкладаючи в ляпаси всю ненависть до цієї людини. Карина підбігла до подруги, схопила її за руки.
– Олесю, прошу тебе, отямся, – попросила вона.
Карина повела Олесю до ванної кімнати, умила її холодною водою з-під крана, витерла лице.
– Усе, заспокойся. Ходімо поговоримо з ним.
Усі втрьох пішли на кухню, сіли за стіл. Олеся не відпускала руку Карини, не дивилася на Костю. Розмову почала Карина. Дівчина ще раз повторила свою вимогу – зізнатись у зґвалтуванні.
– Ніхто її не чіпав, – сказав він. – Олеся пішла до Ніни на день народження, вони там сиділи, їли-пили, не знаю, що ще робили, а коли я випадково зайшов до Ніни дорогою з роботи, вони обоє вже були напідпитку.