Розділ 32
Олеся жила спогадами. Вони приходили до неї на роботі. Не покидали в ліжку, коли нею оволодівав чоловік. Тоді Дівчина заплющувала очі й уявляла, що близькість не з Костею, а з коханим. Лише так вона рятувалася від реальності, хоча й розуміла, що все це – самообман. Коли була вільна хвилинка, вона виходила надвір, сідала десь у тихому місці на лавку і вдихала запах весни. Але повітря, наповнене ароматом квітучих дерев та кущів, уже не було таким, як торік. У ньому був присмак суму та війни, і весна вже пахла загрозою та порохом.
Лише з Кариною Олеся могла говорити про тривожні події у країні. Коли не було вдома Кості, вони відстежували в Інтернеті всі новини, а ті в травні були тривожними. У перших числах місяця був збитий бойовиками український вертоліт над Слов’янськом, горів Будинок профспілки в Одесі, де загинуло багато людей. Та й у самому Луганську було неспокійно. Час від часу лунали вибухи та чулися постріли. Також з новин подруги дізналися про штурм бойовиками військкомату в місті та пограбування інкасаторських машин. За першої нагоди Олеся заходила на сторінку Ігоря в соцмережі. Свої світлини хлопець майже не викладав, але було видно, що він відстежує всі новини й ділиться ними з друзями. Олесі було приємно, що Ігор патріотично налаштований і обурений діями бойовиків, які себе називають «защітніками».
Інша справа – її Костя. Останнім часом він був чимось збуджений і схвильований. Олеся запідозрила, що він уже не їздить на роботу в Станицю Луганську й більшість свого часу проводить у самому Луганську. Вона запитала про це в Кості.
– Скоро заживемо, Олесю, як люди! – сказав він жваво й задоволено потер руки. – Жили, як раби, тепер будемо жити по-людськи!
– Тобто?
– Референдум, Олесю, усе показав!
– Ти ходив голосувати?
– Аякже! – піднесено сказав він і почав розмову про те, що його діди проливали кров за краще життя і що Донбас має бути вільним, а не годувати всю Україну.
Марно Олеся намагалася йому щось довести – і її чоловік був одним із тієї маси, яку хтось влучно охрестив «ватниками». Разом із іншими він ходив на референдум, і Олеся згадала той день, коли Костя повернувся додому напідпитку та щасливий.
– Ми – вільні! – радісно тоді повідомив він. – Я вже не буду крутити гайки.
– Ти розрахувався з роботи?
– Так! Але ти не хвилюйся, без копійки жити не будемо. Навпаки, скоро матимемо немалі гроші.
За тиждень по тому Костя прийшов додому, сяючи від задоволення. Олеся здивовано подивилася на нього й спитала, чи не надумав він приєднатися до бойовиків. Костя ухилився від прямої відповіді. Олеся довго говорила з ним, намагаючись переконати, що сепаратисти рано чи пізно постануть перед судом, як і всі ті, хто взяв до рук зброю й поповнив лави бойовиків. Костя її не перебивав, не сперечався, мовчки вислухав, подякував за лекцію й кудись пішов із дому.
– Олесю, не витрачай свої нерви на таких людей, – порадила Карина. – Їм марно щось доводити, а тобі не можна хвилюватися – не забувай про дитину. І взагалі, я чула, що в місті почалися арешти активістів та патріотів, тож будь обережна з висловлюваннями. За одне невигідне для бойовиків слово можуть запровадити «на підвал в ісбушку»?
– Куди? Що таке «ісбушка»?
– А ти не знаєш? – посміхнулася Карина. – Так тут називають обласне управління СБУ.
– Невже й справді нема свободи слова?
– Тут нема. До речі, ти чула, що керівником місцевих сепаратистів призначений Валерій Болотов?
– Стільки подій, що не встигаю всі охопити, – зізналася Олеся. – Болотов, кажеш? Як прийшов до влади швидко, так швидко й вилетить звідти!
– У місті повно людей зі зброєю. Може, ти, Олесю, не ходила б на роботу?
– Від долі не втечеш, – відповіла Олеся. – Я сьогодні телефонувала Людочці, вона розповіла, що в них також бойовики в місті.
– А як там Ігор?
– Сама за нього тривожуся. То щодня робив дописи, щось постив, а вчора видалився з Однокласників, і тепер я про нього нічого не знаю.
– То спитала б у Людочки! Вони ж сусіди, – порадила Карина.
– Поцікавилась, але вона його кілька днів не бачила. Наступного дня Олеся мала вихідний, а Карина пішла на роботу. Вона повернулася за годину.
– Ти така перелякана, – Олеся одразу помітила збентеження подруги. – Щось трапилось?
Карина виклала з сумочки паспорт і трудову книжку.
– Ось! Ледь устигла забрати у відділі кадрів, – сказала вона, вказавши на документи. – Бойовики віджали магазин. Ти б бачила, як вони розтягали все звідти! Стояли машини, і вони все вантажили туди. Як якісь дикуни, що рік не бачили харчів! Їхнє керівництво на вантажівки носило холодильники та морозильні камери, а прихвосні розбирали продукти.