– Дитина буде пишатися своїм батьком! – повторила мачуха синові слова. – А що ти скажеш? Що вмовляла підняти руки вгору і здатися?
Раїса Іванівна демонстративно скинула вгору голову і, перевалюючись з боку на бік, поплелася до хати.
– Лесю, хай Костя воює, – сказав батько, – ти не заважай.
– Як загине, то нехай твоя Раєчка не ллє сльози й не каже, що я не попереджала! – кинула Олеся й теж пішла.
Дівчина спробувала зателефонувати Карині, але мобільного зв’язку не було. Таке траплялося дуже часто, тож вона не здивувалася. Лягла спати, але сон не йшов. Олеся думала, що можна було б спробувати виїхати на неокуповану територію, але паспорт Костя їй не повернув. До того ж, у неї не було грошей і ніде взяти в борг.
Олеся сумувала за подругою. Життя вдома було нудне й одноманітне. Говорити з кимось вона не хотіла, бо як не почне розмову – усе зводиться до «нациків», які обстрілюють мирних жителів, і «клятих бандерівців». Лише один раз за три дні Олесі вдалося поговорити з Кариною. Подруга жила сама у віддаленій хатині, тож доводилося замикатися звечора й сидіти тихо, щоб не зайшли бойовики.
– Навіть телевізор не вмикаю, коли стемніє, – поскаржилася Карина. – Як не завішувала вікна – усе одно знадвору видно світло.
– Бережи себе! – сказала їй Олеся, і зв’язок урвався. Олеся час від часу відкривала ноутбук, намагаючись хоча б дізнатися новини з фронту. Інтернет з’являвся рідко, тож коли вдавалося, вона гортала стрічки українських сайтів, дізнавалася, які населені пункти звільнені. Олеся прочитала повідомлення про те, що ООН зафіксувала 46 тисяч біженців із Донбасу. «Так це лише ті, хто виїхав на територію України, а скільки людей повтікали від війни в Росію!» – розмірковувала вона.
У Станиці Луганській також швидко порожніли вулиці. Люди розбігалися, полишали будинки. Хтось забивав вікна дошками, а хто й так залишав у надії швидко повернутися додому.
– Світ перевернувся! Що ж це робиться! – зітхала Раїса Іванівна.
«Завдяки таким, як ваш син», – крутилося в Олесі на язиці, але вона не хотіла сваритися з мачухою, тому мовчала.
Олесю непокоїла невідомість про Ігоря. Коли можна було додзвонитися до Людочки, вона завжди питала, чи не бачила та сусіда.
– Ні, не бачила й не зустрічала, – завжди відповідала Людмила Анатоліївна.
Олеся попрохала спитати в Ігоревої матері, де її син.
– Та ми не особливо дружили, – сказала на те жінка.
– Спитайте, коли випадково зустрінете на вулиці, – порадила Олеся.
Незабаром Людмила Анатоліївна зателефонувала Олесі та сказала, що зустріла на вулиці Катерину Захарівну, зачепила поговорити.
– Ви дізналися, де він? – схвильовано спитала Олеся.
– Мати сказала, що поїхав на заробітки.
– Куди – не сказала?
– Каже, що не знає, куди саме: чи то в Київ, чи ще кудись, – мовила жінка, – але мені здалося, що вона щось приховує.
Олеся й такою звісткою була задоволена. «Значить, він живий, із ним усе добре», – думала вона.
Дівчина сиділа біля двору на лавці й мимоволі задивилася на розлогу липу, яка розкинула гілля навсібіч поблизу садиби навпроти. Дерево цвіло, і медово-солодкий запах розносив навколо тихий вітерець. Гули, кружляли навколо липи невтомні бджоли. Вони збирали мед, і для них життя продовжувалось попри те, що було чути віддалені глухі розриви снарядів і тривала війна.
Розділ 35
Початок липня 2014 року дав Олесі надію. З тих повідомлень, які вдавалося прочитати в Інтернеті, вона знала, що українські війська почали звільнення окупованих територій. Костя наполіг, щоб дружина повернулася до нього в Луганськ. Олеся поцікавилася, де вони будуть жити.
– Ти будеш приємно здивована, коли дізнаєшся! – радісно повідомив він. – Нехай це буде для тебе моїм сюрпризом.
Олесі не хотілося повертатися до нелюбого чоловіка. Одна лише думка про близькість із ним доводила її ледь не до депресії. Надія на те, що зможе жити вдома до пологів, згасла. Одне тішило її: вдасться зустрітися з Кариною, за якою дуже сумувала. Батьки провели Олесю до зупинки, допомогли сісти в маршрутку.
– Костик тебе зустріне, – сказала їй свекруха. – Мені вдалося до нього додзвонитися.
Чоловік зустрів її на автовокзалі. Він був у камуфляжній формі і з автоматом. Радісно усміхнувся, поцілував дружину в щоку, спитав, як почувається.
– Міг би й зняти із себе цю гидку шкіру, – дорікнула Олеся замість привітання.
– Не можна, Олесю! Війна. Ходімо до машини.
Костя підвів Олесю до новенького «опеля», галантно відчинив перед нею дверцята.
– Прошу! – мовив він.