– Чия це автівка? – запитала Олеся.
– Моя! Точніше, наша з тобою! – радісно сказав він, сідаючи за кермо. – Жили погано – досить! Так, здається, кажуть?
– Де ти взяв гроші на неї?
– Яка різниця? Заробив!
– Костю, скажи чесно, де взяв машину? Віджав у когось? – допитувалась Олеся.
– Так кажуть «укропи», а я скажу тобі, що не віджав, а забрав у ворогів. До речі, на законних правах.
– Є такий закон – відбирати чуже?
– Олесю, не ускладнюй життя, воно й так нелегке. Тобі добре їхати?
– Я більше не сяду в чужу машину.
– І грець із тобою! Ходитимеш пішки!
Вони мовчали всю дорогу. Костя припаркував автівку біля приватного будинку. Він узяв Олесину валізу, подав дружині руку.
– Ось тут ми житимемо! – вказав на чималенький будинок за парканом. – Не палац, але жити можна. Ремонт нещодавно зроблено, туалет, ванна – усе є.
Вони зайшли в будинок, де ще пахло свіжою фарбою. Костя з радістю показав їхню спальню з великим ліжком і шафою-купе, кухню, гостьову кімнату.
– А тут буде дитяча кімната! – він відчинив двері. – Шпалери поміняв, ліжко вже придбав, нові фіранки – усе готове до народження дитини.
Кімната була й справді ошатна, чиста, із нічником над дитячим ліжком. Шпалери з малюнками ведмежат і зайчиків пасували до інтер’єру дитячої кімнати. Тут була шафа світлого кольору для речей і товстий килим на підлозі.
– Подобається? – запитав він, спостерігаючи за реакцією дружини.
– Так, – кивнула головою Олеся.
– Я старався для нас!
– Дякую.
– Ти не рада? Чи щось не так зробив?
Олеся сіла на широке крісло у вітальні, з сумом подивилася на чоловіка.
– Боюсь навіть питати, чия це хата, – промовила вона. – Слід розуміти, що також віджата?
– Хочеш сказати, що я нічого не заробляю й не в змозі придбати для своєї родини житло?
– А ти хочеш сказати, що так багато платять найманцям?
– Я ризикую своїм життям щодня, за це отримую достойну плату. Усе! Мені час бігти. Там у холодильнику повно харчів, приготуй щось гаряченьке на вечерю.
– Костю, можна в нас пожити Карині? У неї нема роботи, сидить голодна. До того ж, мені іноді важко самій упоратися.
Костя дозволив, хоча було помітно, що не залишився захоплений такою пропозицією. Він пішов, і Олеся переодяглася, пішла на кухню, попила соку. У вітальні в кутку вона помітила металевий сейф, спробувала відчинити, але він був замкнений. Дівчина намагалася зателефонувати подрузі, але зв’язку не було. Олеся вже вирішила викликати таксі й поїхати по Карину, коли прийшла есемеска – подруга була на зв’язку. Та одразу залюбки погодилася приїхати.
– Бери із собою одяг, нижню білизну й документи, – сказала їй Олеся.
– Без паспорта в нас нікуди, – погодилася Карина й запитала, навіщо одяг.
– Поживеш у нас із місяць хоча б, – відповіла Олеся.
– Костя дозволив?
– Так, – сказала Олеся.
«Урешті-решт, про термін проживання подруги з ним не домовлялися, тож я не збрехала», – подумала вона.
Подруги ніяк не могли натішитися тим, що знову разом. Карина розповіла про бої, які точаться навколо міста, про те, що бойовики зовсім знахабніли й творять, що хочуть, а правду можна дізнатися лише з Інтернету, бо канали на телебаченні забиті місцевими та російськими новинами.
– Я також новини дізнавалася з Інтернету, – сказала Олеся. – Є надія, що українські війська незабаром нас звільнять.
– Що ж тоді заспіває твій чоловік?
– Мені байдуже, – сказала Олеся, – я його попереджала, з батьками намагалася поговорити – усе марно. Кожен обирає свій шлях. От тільки б дізнатися, чий це будинок і де його мешканці? Чи не сидять у підвалі?
Костя повернувся пізно. Він довго полоскався у ванній кімнаті, потім брязкав посудом на кухні. Олеся не підвелася з ліжка, щоб його нагодувати. Вона вдала, що спить, коли він тихенько зайшов до спальні, зачинив за собою двері й торкнувся її плеча.
– Олесю, це я, – сказав пошепки.
Жінка не ворухнулась. Чоловік торкнувся губами її оголеного плеча, поцілував у шию, вона ніби спросоння легенько відштовхнула його від себе.
– Прокидайся! – прозвучало наказом.
Олеся розплющила очі. Їй по-справжньому стало боязко, і вона вже не противилася, коли Костя знімав із неї білизну й усією вагою навалився зверху.
– Я так скучив за тобою! – гаряче шепотів він. – Моя! Скажи, що ти моя!
Вона не відчувала нічого, ніби все жіноче завмерло всередині неї.
– Чому ти така? – спитав він.
– Яка?
– Ніби мертва.
– А я і є мертва. Коли душа вмерла – тіло мовчить, – відповіла вона стиха.
Розділ 36
Кілька разів подруги намагалися дізнатись у сусідів, хто власник будинку й де він зараз, але ті делікатно відмовчувались і взагалі уникали з дівчатами будь-яких розмов.